Літо – напружена пора не лише для аграріїв, а і для археологів. Якщо аграрії збирають врожаї, то археологи посилено шукають артефакти. Про здобутки й втрати української археології Радіо Свобода розмовляло із викладачем кафедри археології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Євгеном Синицею та співробітником Інституту археології Національної академії наук Всеволодом Івакіним.
– Чим за останні роки може похвалитися українська археологія?
Всеволод Івакін: В Києві були дуже цікаві археологічні дослідження минулого року на Кирилівській вулиці, яке веде з Куренівки на Поділ. Там були зафіксовані як пізньосередньовічні культурні шари, так і дуже цікаві давньоруські знахідки – знайдена дорога, яка, найімовірніше, в давньоруський час вела до Вишгорода і далі на лівий берег через переправу. Знайдено територію, яка, найімовірніше, була в’їздом до давньоруського Подолу.
Дуже цікаві дослідження також проводились в районі Феофанії. Там біля вже відомого давньоруського городища розкопується дуже цікаве велике поселення кінця ХІ–ХІІІ століть.
– Щось нове можна сказати про жителів Києва і його околиць?
Всеволод Івакін: Звісно, кожну знахідку можна по-різному інтерпретувати, але, швидше за все, це був невеличкий форпост, а на поселенні мешкали представники влади, можливо, начальника адміністрації, який міг контролювати цей форпост. Він захищав Київ з південного заходу. Відповідно, цікаві знахідки, три енколпіони – це такі хрести-релікварії, які закриваються і які носили на грудях не всі, а представники вищого духовенства. Це теж підкреслює високий соціальний статус цього поселення.
– Отже, Феофанію, де зараз урядова лікарня, можновладці облюбували ще з давніх часів.
Євген Синиця: Останні сезони я теж працюю на околицях Києва. Там досліджуються достатньо цікаві пам’ятки, одна із базових – це Ходосівка-Рославське. Минулого року там було зроблено знахідку, яка увійшла в умовний «топ-10» знахідок минулого сезону – перламутрова вкладка до паломницького хреста. Вона цікава тим, що це ХІV століття – постмонгольський час, коли Києва як масштабного міста не існувало, але відносно неподалік це поселення продовжувало функціонувати. Воно існувало з ХІІ століття до ХІV століття. Цей хрест, крім того, показує достатньо віддалені зв’язки – цей хрест має католицькі ознаки. Оскільки людина з цим хрестом приїхала сюди, то вона, найімовірніше, була на Святій Землі, здійснила повномасштабне паломництво.
– Отже, навіть в часи монгольської навали процеси паломництва не переривались.
Євген Синиця: Не переривались.
– Влітку не лише робота, а й проблеми археологів помітно загострюються. Днями ми чули про скандал на Софіївській Борщагівці – це одна із околиць Києва, де паралельно із розкопками триває забудова.
Євген Синиця: На моїх очах все це відбувається. Зараз я на цій пам’ятці періодично буваю в складі експедиції. Там ситуація банальна: пам’ятка віддана під забудову. Нормативна процедура передбачає, що спершу проводяться розкопки, а потім на цій ділянці можна робити все, що завгодно. Скандальність полягає в двох аспектах: по-перше, завдана серйозна наукова шкода цим будівництвом. Фактично по центру цієї пам’ятки – біла пляма.
– А що становить ця пам’ятка? Що там було раніше?
Євген Синиця: Це багатошарове поселення – там найраніші відклади часів неоліту, але основний шар веде до доби Київської Русі. Це один із зразків продовження життя у післямонгольський час.
– То будівельники не бажають чекати, поки свою справу зроблять археологи?
Дозвіл в таких випадках передбачає, що з боку археологів претензій немає. Але цього не може бути, там експертиза встановила наявність культурних шарів і необхідність проведення археологічних робітЄвген Синиця
Євген Синиця: Річ у тому, що після наших звернень з’явилася справа, ведеться розслідування. Представник власника цієї ділянки має дозвіл на ведення будівництва, хоча дозвіл в таких випадках передбачає, що з боку археологів претензій немає. Але цього не може бути, адже це реальна частина пам’ятки, практично в центрі поселення – там експертиза встановила наявність культурних шарів і необхідність проведення археологічних робіт.
– Ви ж знаєте, що в Києві були історії, коли давали дозволи на знесення історичних пам’яток…
Євген Синиця: Так, це питання до органів охорони пам’яток. В Київській області є пам’яткоохоронний центр – ці питання потрібно ставити їм.
Такі пам’ятки руйнуються в більш далеких районах Київської області та всіх інших українських областях. Нічого з цим поки не можна зробитиВсеволод Івакін
Всеволод Івакін: Це не поодинокий випадок, це не виняток, а, радше, загальне правило. Ця пам’ятка, про яку йде мова, відома, і її легше контролювати, адже це майже околиця Києва. Такі пам’ятки руйнуються в більш далеких районах Київської області та всіх інших українських областях. Нічого з цим поки не можна зробити.
– Тобто, немає дієвого механізму протидії знищенню археологічних шарів?
Всеволод Івакін: Немає.
– Маємо також проблемну ситуацію із археологічними розкопками на Поштовій площі в Києві. Там під час будівництва автомобільної розв’язки знайшли рештки давнього поселення, яке існувало в Києві на березі Дніпра. Попервах йшлося про музеєфікацію всіх цих пам’яток, про створення експозиції. Але останнім часом з’явилася інформація, що ніякої експозиції там не буде. Це поки незавершений процес, не можна сказати остаточно, що пам’ятки не перетворяться на експозицію. Але яка подальша доля тих пам’яток?
Проектні умови не завжди відповідають нашим археологічним методикам. Це треба йти на багато метрів вниз, це змінює фінансову ситуацію, здорожчує будівництвоВсеволод Івакін
Всеволод Івакін: Тут дуже складна ситуація. Справа в тому, що тут входять у конфлікт інтереси замовника і культурні інтереси археологів. Для замовника це дуже часто незручна та дорога ситуація, і якщо він хоче там будувати, то їхні проектні умови не завжди відповідають нашим археологічним методикам. Це треба йти на багато метрів вниз, це змінює фінансову ситуацію, здорожчує будівництво. А потім, щоб музеєфікувати, виникає проблема з територією і місцем. Вони ж цю територію, може, вже й продали комусь.
Остання інформація, яку я чув, що віддають під музей якусь жалюгідну площу, десь 10 на 10 квадратів. Звісно ж, це не вихід із ситуації.
– Поки тривають переговори. До речі, в радянські часи, коли в Києві будували на Подолі синю гілку метро, там теж знайшли дуже багато історичних артефактів. Як тоді вирішувалась ця ситуація?
Всеволод Івакін: Я тоді ще не народився, але знаю, що до того знали про Київ, про верхнє місто. Поділ був бідним районом, там жили ремісники. В принципі, там ніколи не копали, бо виявилось, що для того, щоб дістатись ХІ–Х століть, треба прокопати десь 8–-10 метрів вниз. Це зумовлено особливостями формування цього району на геологічному рівні.
– Дніпро розливався, і йшло багато піску, мулу…
Всеволод Івакін: Так. І звісна річ, тоді вперше побачили, що такі у нас є київські Помпеї. Але на всій гілці метрополітену все дослідити не вдалося. Та і не давали на це багато часу, бо це було тим будівництвом, яке має проходити швидко.
– Мені доводилось чути від колег, що на схилах, де гора переходить в Поділ, зараз доволі часто копають, і не завжди видно, що це легальна робота.
Всеволод Івакін: Найімовірніше, це нелегальна робота. Для того, щоб там проводити дослідження, потрібно, щоб була документація, лист-дозвіл, щоб фаховий археолог цим займався. Звісно ж, що це ходять «чорні» археологи, хоча насправді їх треба називати «грабіжниками». Яскравий випадок був буквально в цю суботу на території городища в Феофанії: прийшли хлопці й побачили, що там ходить людина із металошукачем. Викликали поліцію, був складений акт. Не знаю, чим закінчилась історія, але, найімовірніше, відпустили.
Євген Синиця: Людина із металошукачем – це зараз пересічне явище в самому Києві, вже не кажучи про околиці.
– Чи доводилося Вам стикатися із такими випадками, що «чорні» археологи працюють швидше й інтенсивніше?
Євген Синиця: Доводилось. Але вони не працюють, вони, власне кажучи, шкодять пам’яткам. Зараз, на превеликий жаль, це перетворилося на такий собі спорт. Це не завжди заробіток…
Всеволод Івакін: Це форма дозвілля, хобі.
На цьому заробляють порівняно небагато, але ось як хобі це дуже популярно. Скільки разів доводилося з цим стикатися: люди елементарно не розуміють, що вони знищують пам’ятки, що ці знахідки, вирвані із контексту, абсолютно нічого не вартіЄвген Синиця
Євген Синиця: На цьому заробляють порівняно небагато, але ось як хобі це дуже популярно. Скільки разів доводилося з цим стикатися: люди елементарно не розуміють, що вони знищують пам’ятки. Вони іноді навіть приходять зі жменею знахідок, кажуть, де знайшли. Вони не розуміють, що ці знахідки, вирвані із контексту, абсолютно нічого не варті.
– То це насправді шкідлива діяльність?
Євген Синиця: Ну, по-перше, це незаконна діяльність, яка має каратися відповідним чином. Але в нас на це не йдуть, бо якщо доводити справу до суду, то, як на мене, це можна кваліфікувати як знищення або псування державного майна. Там доволі серйозні статті, не кажучи вже про те, що є просто стаття за руйнування пам’яток.
– Як тоді вирішувати цю проблему?
Євген Синиця: Як на мене, потрібно показово карати.
– Пан Івакін каже, що це стало ледь не формою дозвілля.
Євген Синиця: Чудово, але таке дозвілля незаконне. Давайте, припустімо, дозволимо вбивство…
– Неоднозначна аналогія.
Це знищення пам’ятки. А те, що ця форма злочинного дозвілля проникла на вищі щаблі, підтримує цих хлопців із металодетекторами на плавуВсеволод Івакін
Всеволод Івакін: Це знищення пам’ятки. А те, що ця форма злочинного дозвілля проникла на вищі щаблі, підтримує цих хлопців із металошукачами на плаву.
– Наскільки я розумію, в анексованому Криму російські археологи працюють доволі інтенсивно. Принаймні, інтенсивніше, ніж свого часу працювали українські. Як із цією проблемою боротись?
Євген Синиця: На превеликий жаль, зараз про це інформації небагато. Важко оцінити інтенсивність роботи російських археологів. Для широкої публіки це, ймовірно, не дуже відомо. Часто-густо там працюють люди, які пропрацювали на тій території й раніше. Але до всіх цих сумних подій ці люди мали дозвіл від української влади. Тоді система була така, що дозвіл на розкопки обов’язково брав громадянин України. Також важливо те, що всі видобуті матеріали мали залишатись в Україні. Російські колеги тоді обов’язково працювали у зв’язці з українцями.
Наша прокуратура відкрила справи зовсім нещодавно, опублікувала список. В ньому є люди, яких відверто шкода, бо вони не підтримували анексію Криму. Ми спілкуємось із колегами із цього списку.
Всеволод Івакін: Їхня позиція полягає в тому, що якщо вони не будуть копати, то забудовники там все одно будуватимуть – і будуть знищуватись археологічні пам’ятки. І з «чорними» археологами там теж завжди все було «прекрасно».
– Ви так багато сказали про «чорних» археологів. Але давайте подивимось на історію: Вікентій Хвойка, який знайшов Трипільську культуру – це був аматор.
Євген Синиця: Там були дуже серйозні проблеми із офіційними археологічними комісіями.
– Генріх Шліман знайшов Трою, яку вся академічна наука вважала байкою – також не був професійним археологом.
Євген Синиця: Трою знайшов не Шліман – це якраз і є байкою та легендою. Місце знаходження Трої вирахував Макларен – відомий енциклопедист. Шлімана буквально за ручку провели туди, там копали й до нього. Він був просто гарним парником та бізнесменом. Відповідно, він зумів прославитися.
Ситуація з нашими незаконними розкопками дуже схожа: вони так само безкарні, часто «закришовані». Власне кажучи, основний аргумент грабіжників і колекціонерів – це те, що вони ж знайдене зберігають і працюють швидше за офіційних археологів.
– То головна проблема – це забудовники чи «чорні» археологи?
Євген Синиця: Це не можна ділити, це суцільний головний біль.
Всеволод Івакін: Це взаємно пов’язані проблеми.
– Але ж у них мотиви різні, яка тут може бути зв’язка?
Євген Синиця: А яка різниця, з яких мотивів знищили пам’ятку?
