Доступність посилання

ТОП новини

Голос волаючого. Як чехи і словаки намагалися «достукатися» до радянських друзів у серпні 1968 року


Радянські танки прямують до будівлі Чехословацького радіо у Празі. 1968 рік

Спецпроект Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» «Настоящее время» продовжує публікувати розсекречені в Україні архіви. Головна тема 1968 року в документах КДБ УРСР – Празька весна та її придушення.

Чекісти радянської України регулярно звітували керівництву республіканської Компартії та московським начальникам про реакцію населення на події в сусідній країні.

Чимало уваги приділялося і тому, що говорять і пишуть українцям громадяни Чехословаччини. Інших способів отримати інформацію з того боку кордону у радянських людей, за великим рахунком, не було: чехословацькі газети і літературу після початку Празької весни в СРСР продавати припинили, а в тих, хто намагався ввезти їх самостійно, – вилучали.

У ЧССР багато хто сподівався, що якщо розвіяти всі ті «страшилки» про «контрреволюцію», які друкували радянські газети, країну можна буде врятувати від силового втручання. У прагненні донести свою правду до східного сусіда люди проявляли неабияку винахідливість – послання відправляли навіть у дитячих листах і вагонах з пивом.

«Побачиш, де країна, в якій «вольно дышит человек»

Обговорення політики масово з’являється в листах з Чехословаччини в квітні 1968 року, коли Празька весна тільки набирала обертів. Вхідну кореспонденцію з цієї країни починають перевіряти особливо ретельно. Чекісти фіксували «нездорові судження» і передавали їх «нагору». Принаймні частина листів з «крамолою» до адресатів не дійшла – їх просто вилучали.

Не вірити тому, що пише про Чехословаччину радянська преса, – саме таким був посил багатьох листів, які привернули увагу КДБ.

«Не знаю, що вам відомо з радянських газет, але можу сказати, що це справжня революція без боїв зі зброєю, але зате словесних боїв аж занадто (*судячи з усього, всі наведені тексти були написані російською мовою)», – пише Л. Куликова з Братислави.

І. Чернакова в листуванні зі знайомою киянкою використала популярну метафору: «Можна говорити, що в Чехословаччині не тільки природна весна, а й політична».

З огляду на зміст листів, головною ознакою змін для жителів ЧССР стало скасування цензури. Чехословацький військовий із захопленням описує те, що відбувається: «... запрошу вас сюди, тоді побачиш, де країна, в якій «вольно дышит человек». У нас зараз велика красива свобода, подібної до якої немає в усьому світі, включно навіть з Америкою. Свобода громадської дискусії, преси, цензури немає, фільми, які були раніше цензуровані, зараз показують в кіно і на телебаченні».

«До січня цього року тут було як при Сталіні, невинних людей мучили у в’язницях. Усюди була неправда, нічого не можна було добитися, слово проти не можна було сказати, як у вас там», – ділиться Людмила Ковальова з мешканкою Жданова (нині Маріуполь) Матюхіною.

«Тривожним дзвоником» для КДБ були натяки чехословаків на те, що радянським громадянам варто було б брати з них приклад. З листа жителя Праги Юрія Хари до одеської дев’ятикласниці: «Не можу зрозуміти, як це можливо, що у вас студенти нічого не зробили. У нас нашу революцію почали письменники, а ми, студенти та інтелігенція, несли далі смолоскип, а потім усі робітники».

Якщо для одних жителів сусідньої країни реформи були «революцією без зброї» і «політичної весни», то інші сприймали їх як «переворот». Автори низки листів зізнаються, що самі ще не розібралися, що відбувається. «Просто не зрозумієш, хто правий, а хто винен. Навіть піонерські загони розпущені. Люди дорікають СРСР. Просто не віриш, що це могло статися, але це дійсно так», – зазначає Віра Кобліжкова, сумніваючись при цьому, що зміни призведуть до чогось хорошого.

Ще навесні, задовго до введення військ, багато хто по обидва боки кордону розуміли: радянська влада не подарує демократизації Чехословаччини і її «втечі» з соцтабору, і все може закінчитися кров’ю, як в Угорщині в 1956 році. Уже згаданий Юрій Хара запевняє свою одеську приятельку: «Якщо ваші війська прийдуть до Чехословаччини, багато студентів, і я перший, будуть воювати в партизанських загонах проти всіх, хто хотів би знищити нашу свободу».

А ось Ян Краль з міста Валашске-Мезіржічі був зовсім не проти того, щоб радянські солдати «навели порядок» в його країні. У листі А. Шиліну з Києва він заявляє, що йому соромно за те, що відбувається; він звинувачує у всьому інтелігенцію, особливо журналістів. «Найбільше гидко мені від того, що останнім часом висловлюються проти Варшавського договору і проти перебування військ тут», – стверджує він1. Краль згадує визволення своєї країни від нацистів радянськими військами в 1945 році. Події Другої світової як виправдання введення військ в ті дні часто наводили і жителі СРСР – мовляв, за цю землю була пролита наша кров, і «втрачати» її тепер не можна.

1 Йдеться про проведені у Чехословаччині навчання армій країн ОВД ще до повномасштабного вторгнення

Подібним чином висловилася і Марія Лепалова. Вона обіцяє Ковалевській з Авдіївки Донецької області «зробити все, щоб наша країна (Чехословаччина – ред.) не була капіталістичною».

Голос дітей, голос заводів

Якщо на ранніх етапах Празької весни в поле зору чекістів потрапляли звичайні листи друзям і родичам, то пізніше, влітку, характер відібраної кореспонденції змінюється. Тепер чехословацькі громадяни часто пишуть в СРСР з чіткою метою: переконати, що те, що відбувається у них – не контрреволюція, що ніхто не хоче відмовлятися від соціалізму і рвати відносини зі східним сусідом. Мабуть, люди вірили, що це якось врятує країну від військового вторгнення.

Особливе місце серед таких листів займають дитячі. Поширеним заняттям школярів в СРСР було листування з іноземними однолітками, в першу чергу із соціалістичних країн. І в 1968 році чехословацькі діти пишуть радянським не про відпочинок в піонертаборі чи домашніх тварин, як раніше, а про політичні реформи і соціалізм. Чекісти вважали, що замість дітей насправді писали дорослі – така версія, враховуючи стиль більшості листів, виглядає правдоподібною. Та й адресатами були скоріше батьки школярів – у текстах таких листів автори нерідко зверталися саме до них. Мабуть, дорослі намагалися вести діалог з дорослими, але вкладаючи свої слова в дитячі уста. Можливо, розрахунок був на те, що КДБ не стане перевіряти дитячі листи.

12-річна Елла Грас з Івано-Франківська товаришувала за листуванням із Зузаною Мікулкою з чехословацького Угерське-Градіште. У липні 1968 року їй написав старший брат Зузани, Вацлав. На конверті як адресат була вказана Елла, але текст починався з фрази «Дорогий товаришу Грас» – автор звертався до дідуся школярки.

У листі, який в друкованому варіанті зайняв шість сторінок, Вацлав (або той, хто писав від його імені) називає брехнею те, що пишуть про його країну головні радянські видання. Подив у нього викликає те, що війська Варшавського договору не покинули Чехословаччину після червневих навчань. «Ми віримо, що радянські люди скоро дізнаються, що сучасна дорога ЧССР – єдина хороша дорога. Будь ласка, товаришу, я вас прошу, поясніть це також вашим друзям. Запевніть їх у дружбі наших чехословацьких людей, про нашу волю будувати завжди соціалізм», – просить автор. Він пропонує надіслати сім’ї Грас чехословацькі газети і додає, що буде чекати відповіді. Відповіді, звичайно ж, не було – замість Елли та її дідуся лист прочитали чекісти.

Інший піджанр політичних листів Празької весни – колективні звернення. Як правило, їх складали і підписували працівники чехословацьких заводів – і відправляли радянським колегам, з якими раніше мали контакти. Наприклад, 98 співробітників проектного та конструкторського бюро заводу №3 Вітковіцького меткомбінату відправили листа жданівським (маріупольським) металургам з «Азовсталі». Робітники запевняють, що ініціатори і прихильники чехословацьких реформ – не «політичні авантюристи», а справжні комуністи, люди, яких знають в СРСР. Серед них – легкоатлет, багаторазовий олімпійський чемпіон Еміль (в документі – Теміле) Затопек1, письменник Їржі Ганзелка2, винахідник м’яких контактних лінз Отто Віхтерле3, письменник Арношт Лустіг4, учасники антифашистського опору і в’язні нацистських концтаборів.

1 У 1969 році за підтримку Празької весни був виключений з компартії, звільнений з армії, позбавлений військового звання, нагород та звання «заслужений майстер спорту», став робітником на газовому заводі й уранових рудниках.

2 Після закінчення Празької весни став «недрукованим», виключений зі спілки чехословацьких письменників і був змушений працювати садівником.

3 Пізніше був позбавлений посади директора Інституту міжнародних відносин, працював звичайним науковим співробітником.

4 Незабаром був змушений покинути країну.

Листуванням «небажані» контакти громадян двох країн не обмежувалися. КДБ зазначає, що влітку 1968 року «значно погіршилася» поведінка чехословацьких туристів, які приїздили в СРСР. Останні стали занадто часто говорити з місцевими про політику і дозволяти собі антирадянські випади. При цьому звучали значно більш різкі вислови, ніж в листах. Наприклад, один з туристів заявив: «Так, ви звільнили нас від фашизму, і за це вам спасибі. Але у вас така величезна країна, багата на корисні копалини, а ви не змогли досі налагодити виробництво гарного одягу і взуття... Щодо космосу, то ви досягли великих успіхів. Однак нам вже набридло слухати у всьому СРСР і працювати за його вказівкою».

Якийсь житель ЧССР, що їхав поїздом в Донецьку область, навпаки, в розмові виявив бажання приходу «Сталіна», який би «навів порядок» і «знищив контру».

Комітет держбезпеки наводить список «крамольних» запитань, які гості з сусідньої країни ставили радянським людям. Серед них, наприклад, таке: «Чому ми повинні жити як ви, росіяни, для гасел та історії?»

«... Як глибоко ви сьогодні топчетеся по нашій країні»

Листи в СРСР із запевненнями про дружбу нічим не допомогли: в ніч на 21 серпня почалося повномасштабне військове вторгнення в ЧССР, відоме як операція «Дунай». Наступні кілька місяців чехословацькі громадяни не залишали спроб «достукатися» до радянських людей будь-якими способами – по телефону і радіо, в листах і особистих бесідах. У перший же день операції львівські залізничники отримали телефонограму від колег зі східної Словаччини. Ті просили передати радянському керівництву їхнє прохання «про те, щоб забрали назад свої війська з нашої території, а ми могли б і далі спокійно жити».

У вересні-жовтні потік листів чехословацьких дітей радянським набув ще масовішого характеру. «У них обов’язково затверджується, що чехи і словаки до 21 серпня 1968 року ставилися до радянських людей як до братів, що в 1945 році воїни СРСР звільнили Чехословаччину, а їхні сини в 1968 окупували цю країну, що радянські танки нібито зруйнували чехословацький Національний музей1, душили гусеницями жінок і дітей, а також містяться інші наклепницькі вигадки», – резюмували чекісти.

1 Фасад будівлі був пошкоджений під час боїв

Підозрюючи, що масова розсилка таких листів має організований характер, КДБ пропонує за участю шкільних парторганізацій влаштувати таке ж масове написання відповідей «з роз’ясненням авторам їхньої помилкової оцінки політики радянського уряду, дій Радянської армії і нерозуміння небезпечної діяльності злочинних елементів у ЧССР».

Радіоаматори з Чехословаччини виходять на зв’язок з радянськими, намагаючись донести до них свою правду.

Інші, навпаки, відмовлялися від спілкування з жителями СРСР.

Ветерани Другої світової війни з Чехословаччини робили спроби зв’язатися з радянськими бойовими товаришами. 23 серпня невідома радіостанція з Острави вийшла в ефір українською мовою. Бійці Першої інтернаціональної партизанської бригади імені Яна Жижки, які жили в містах ЧССР, зверталися до колишнього командира підрозділу. У документі КДБ він названий Юрієм Мурзіновим, але, очевидно, мова про Даяна Мурзіна (Юрієм він називав себе під час війни). «Юрій, ви замислилися над тим, як глибоко ви сьогодні топчете по нашій країні <...> Що ми вам зробили? Чому ваші сини приїхали до нас як вороги?» – риторично запитували колишні партизани. Щоправда, незрозуміло, чому вони вважали, що Мурзін знаходиться в Україні, – в ті роки роки він проживав у Башкирії.

Послання з окупованої Чехословаччини приходили навіть з імпортними товарами.

На рулонах поліхлорвінілової плівки, яка прибула товарним поїздом до Києва, виявили написи: «Ми вам вірили, тепер ні!!», «Чому стріляєте в наших людей??», «У нас не була револучіа (ймовірно, «не було революції»)».

У чехословацьких меблевих гарнітурах, що надійшли в продаж у Миколаєві, були заховані листівки з протестом проти окупації.

Ще один напис, з більш гострими формулюваннями, був знайдений на сертифікатах під час розвантаження вагону з чеським пивом на станції Ірпінь.

Приспущені прапори і чорні пов’язки

Чехословацькі туристи, артисти, які приїжджають з гастролями, фахівці, які працюють на радянських підприємствах, відповідають на введення військ стихійними протестами і «наклепницькими вигадками».

Наприкінці серпня в Україні виступав відомий чеський оркестр Карела Влаха. З ним були пов’язани два інциденти, зазначені у документах КДБ. На зустрічі з артистами НДР і Бразилії в Донецьку чехи відмовилися грати, пояснивши, що у них жалоба. Трагікомічна ситуація сталася в Харкові. У готельному ресторані музиканти побачили червоний прапор, який вносили в банкетний зал, і засміялися. Їм пояснили, що готується святкування ювілею визволення Харкова від нацистів. «Ми думали, що ви святкуєте перемогу над Чехословаччиною», – відповів один з артистів.

​Траур оголосили і чеські слухачі Київського інституту Цивільного повітряного флоту. Перебуваючи в Одесі, вони наділи чорні нарукавні пов’язки і відмовилися їх знімати.

Чехословацькі гості, що відпочивали в кримському таборі, намагалися приспустити піднятий на щоглі прапор своєї країни.

Турист Янчек-Бугоміль, який приїхав до Львова, нецензурно висловився про радянські війська, порівнявши їх з гітлерівською армією.

Загалом досить часто в ті дні проводилися паралелі з діями нацистів, в тому числі анексією ними Судетів.

Особливе невдоволення та асоціації з минулим викликав у жителів Чехословаччини факт участі в операції армії НДР. «Ну, ввели ви свої війська, але навіщо вводити німецькі? Наш народ ненавидить німців, і я не уявляю, що це буде, якщо народ побачить на вулицях німецьку форму», – обурювалася туристка на прізвище Кідзова. Сьогодні більшість істориків вважає, що східнонімецькі військові в дні «Дунаю» в переважній більшості залишалися вдома – вважається, що таке рішення прийняли саме для того, щоб уникнути паралелей з гітлерівською агресією. Але туристка, мабуть, про це не знала.

Фахівці з ЧССР Франтішек Вассербауер і Вацлав Пенязь, що працювали на Калуській ТЕЦ в Івано-Франківській області, в перший день вторгнення демонстративно не вийшли на роботу. Введення військ вони назвали «великою помилкою, яку виправити буде важко і за десятиліття».

Серед жителів Чехословаччини, які перебували в СРСР, знаходилися і такі, які схвалювали вторгнення. КДБ констатує, що таких меншість. Деякі заявляли, що ввести війська слід було ще раніше і докоряли собі за те, що «не встежили за молоддю», яка стала основним «двигуном» Празької весни. Турист Войтек висловив жаль, що радянські солдати в мирний час «ризикують життям, допомагаючи нам».

«Росіяни у нас – значить порядок», – сказав у бесіді з родичами в Тернопільській області В. Меляніч.

Чехословацька команда в кінці серпня приїхала до Львова на змагання з водного поло. Після початку операції «Дунай» тренерська рада надіслала спортсменам телеграму про відкликання команди. Але гравці вирішили залишитися і виступати далі. КДБ вважав це виявом лояльності по відношенню до СРСР.

КДБ наводить статистику зафіксованих «негативних проявів» іноземців у відповідь на вторгнення за період з 21 серпня по 7 вересня (тобто 17 перших днів операції). Окремо наведені дані щодо приїжджих з капіталістичних країн, гостей із «соцтабору», а також жителів ЧССР. Всього було зареєстровано 370 епізодів, з яких 258 були пов’язані з жителями Чехословаччини. 110 громадян Чехословаччини називали дії Варшавського блоку окупацією. 118 разів активно протестували: відмовлялися працювати, носили чорні пов’язки, відправляли відповідні телеграми. Чотири рази з їхніх вуст лунали ворожі висловлювання на адресу Радянського Союзу та інших країн, які брали участь у вторгненні. Сім разів жителі ЧССР звинувачували радянську пресу в необ’єктивності, дев’ять разів «поширювали провокаційні чутки», шість разів «необ’єктивно оцінювали» причини подій у своїй країні і чотири рази висловлювалися про те, що введення військ підриває престиж СРСР в очах інших країн соцтабору. Найчастіше «негативні прояви» відзначали серед іноземних туристів з числа студентів.

Водночас 55 громадян Чехословаччини «висловили критичні докори на адресу партійних і державних діячів» своєї держави. Судячи з усього, за цією фразою приховані всі випадки схвалення введення військ.

Восени 1968 року кількість повідомлень про пов’язані з чехословацькими подіями «негативні прояви» поступово зменшується. Армійська операція була закінчена, частина військ виведена (а частина залишилася до 1991 року), в країні почалася так звана «нормалізація».

Спроби різними способами донести свою правду до радянських громадян стали однією з мирних форм протесту жителів Чехословаччини в дні вторгнення. Була ця кампанія стихійною або ж її хтось організував і координував, особливого значення немає. Ймовірно, тисячі чехів і словаків щиро вірили, що таким способом вони зможуть відстояти свободу, що прийшла в січні 1968 року. Час показав, що вони помилялися. Радянське керівництво, приймаючи рішення про військову операцію, навряд чи враховувало думки людей – і своїх, і чехословацьких. До того ж, стараннями чекістів значна частина повідомлень так і не доходила до адресатів, осідаючи в архівах КДБ.

Матеріал підготовлений в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Aрхів КДБ для медіа» за підтримки Посольства Чеської Республіки в Україні в рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.

Оригінал – на сайті спецпроекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» «Настоящее время»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG