У кабінетах нової влади шукають можливості знову підсунути Україні двомовність, тільки тепер уже не для «захисту російськомовних», а як умову припинення війни, пише «Український тиждень». Автор статті Максим Віхров вважає, що заяви керівника офісу президента Андрія Богдана про двомовність на Донбасі є пробними вкиданнями для вивчення суспільної реакції. І якщо вона не буде досить гострою, усе може завершитися ошуканством століття, жертвою якого стане вся Україна, а насамперед Донбас. Дописувач переконаний, що зв’язок між мовним питанням і припиненням війни – цілковито штучна, протиприродна конструкція. Її пряме призначення – перекласти провину за початок війни на Україну, яка буцімто «забороняла розмовляти російською», унаслідок чого збунтувалися Крим та Донбас. Така риторика української влади стане подарунком для Москви, яка вже давно намагається використати мовне питання проти України, наголошує автор. Зараз Росія вже вдруге скликає засідання Ради безпеки ООН у зв’язку з українським мовним законодавством. Поки що це здається абсурдом, але якщо про мову як чинник конфлікту заговорить українська влада, то російську аргументацію буде посилено. Чи усвідомлюють ці тонкощі в команді Зеленського, невідомо.
Схоже, що дехто прагне знову накинути Україні двомовність. Окрім лобової атаки, як це було в часи ухвалення закону Ківалова-Колесніченка, є й витонченіші способи легалізації сумнівних рішень. Приміром, спочатку, шантажуючи суспільство війною (і прикриваючись результатами референдуму), влада створює в ОРДіЛО прецедент, надавши цим територіям ексклюзивне право двомовності (а по факту право на невживання української). Поширення таких привілеїв на решту південно-східних регіонів – це вже справа техніки. Можна обійтися й без сепаратистських заколотів, оскільки суди тепер наввипередки поспішають підлаштуватися під політичну кон’юнктуру. Що-що, а силу кон’юнктури в команді Зеленського вже відчули, переконаний дописувач.
В Україні навряд чи повториться ситуація режиму Віктора Януковича, коли проросійський реванш сунув, як каток. Тепер реваншистські ініціативи можуть подаватися як реформаторські та патріотичні. Це стосується не лише введення двомовності нібито задля звільнення Донбасу, що пропонує Андрій Богдан. Під таким самим шляхетним приводом українцям можуть накинути «прямий діалог» із «республіками». Та й перетворення адміністрації на офіс президента, що подавалося як крок до демократизації, було потрібне передусім для виведення Богдана з-під дії закону про люстрацію, який забороняє йому очолювати адміністрацію, але не офіс президента. Тож громадянському суспільству й притомній частині політикуму доведеться опановувати нові способи спротиву, відповідні новим викликам, наголошує «Український тиждень» у статті «Стратегія ошуканства».
Після чотирьох років перемог стримування Росії в ПАРЄ Україна зазнала поразки. Але ПАРЄ – це лише одна з битв війни, яка триватиме ще довго. Нинішній її етап буде куди більш складним, ніж попередній, попереджає в тижневику «Новое время» постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба. Утім, на його думку, при всій схильності українців до апокаліптичного сприйняття реальності приводу для трагедії немає. Є реальність – цинічна, але зрозуміла, історично закономірна. І є необхідність захищати свої інтереси в ній. Можливості теж є. Якщо, звісно, не розбазарити їх в запалі внутрішньої боротьби всіх з усіма і буйства емоцій. Українцям потрібно буде вигризати своє в нових, м'яко кажучи, менш сприятливих умовах. Їм належить навчитися грати «вдовгу» і переносити біль компромісів. Головне – не дозволити ні собі, ні іншим виштовхнути себе за червоні лінії. Заголовок публікації – «Час домовлятися».
Україні конче необхідна модернізація, наголошує «Новое время». Це слово має не тільки зовнішній сенс – оновлення, але і більш глибокий –переведення країни в модерн, в сучасність із середньовіччя, де панує закрита економіка «баронів»-олігархів, кланова політика, пасивність громадян, які очікують дива від короля і гречки від барона. Механіка цього переходу добре вивчена наукою, з цього приводу написано сотні книг. Незалежно від термінології сенс один: потрібно зламати опір старих еліт, що утримують контроль над економікою і політикою, і дати доступ до них всім громадянам. Всього цього неможливо зробити з Росією. Вона просто не зможе зробити цього сама для себе і не дозволить Україні.
Модернізацію Росії почав ще Петро I, рубаючи бороди боярам і будуючи армію за західним взірцем. Однак весь час виходило так, що із західного прикладу Росія брала тільки армію і моду. В результаті до XX століття зникли стрільці і косоворотки, з'явилися танкові дивізії і англійські костюми, але так і не народилися ні парламентаризм, ні незалежні суди, ні автономія університетів, ні вільний ринок, ні відокремлення церкви від держави (проголошення державою атеїзму таким вважатися не може ), ні гуманізм і верховенство права – ті речі, на яких базується модернізація. Ба більше: в сучасній Росії ці базові інститути поважаються все менше, а їх залишки поступово зникають. Росія рухається назад по осі часу, впроваджуючи у себе все більш архаїчні форми інститутів, причому в окремих регіонах (Північний Кавказ) це відбувається з жахливою швидкістю. Росія – типова континентальна імперія, якій для збереження кордонів необхідно залишатися домодерною: будь-яка спроба модернізації викличе колапс. На цьому дописувач тижневика «Новое время» Валерій Пекар наголошує в статті «Разом з Росією – це прірва».
