Доступність посилання

ТОП новини
25 Вересень 2018, Київ 00:11

Нове підземне покоління: хто і чому в Україні навчається на шахтарів


Лисичанський державного гірничо-індустріальний коледж

Українська вугільна галузь в останні роки переживає не найкращий свій час. За час незалежності ліквідували майже 150 шахт, а гірники всієї країни кілька разів на рік збираються на протести під Верховною Радою – з вимогою виплатити постійно заборговані зарплати. У той же час щороку навчальні заклади України випускають кілька сотень працівників гірничих спеціальностей різної кваліфікації. Шахтарської справи вчать університети, технікуми та коледжі в кількох областях України. Радіо Свобода поговорило зі студентами Лисичанського державного гірничо-індустріального коледжу про те, чому вони обрали професію гірника та чи не бояться, що рано чи пізно шахти зупинять роботу.

Лисичанський державний гірничо-індустріальний коледж (Гірничий технікум) щороку випускає близько 250 фахівців гірничих спеціальностей.

Це один із найстаріших навчальних закладів України такого типу. Його відкрили у 1873 році. Зараз тут навчають на чотирьох напрямах гірництва: підземна розробка корисних копалин, буріння свердловин, маркшейдерська справа та гірнича електромеханіка.

Навчальний кабінет
Навчальний кабінет

У навчальному закладі кажуть, що 80% працівників найближчих шахт – їхні випускники.

Вакансії на шахтах завжди є

Процес навчання для гірників не змінюється вже багато років. Та і особливого сенсу у цьому немає – обладнання на шахтах не оновлювалося ще з радянських часів.

Звичайна стипендія зараз становить 980 гривень, на гірництві – 1250. Її отримують 44% студентів. Це без урахування пільгових категорій. У тому числі дітей шахтарів – якщо хоча б один із батьків має понад 15 років підземного стажу.

Заняття з хімії
Заняття з хімії

У відділі кадрів ПАТ «Лисичанськвугілля», куди входять усі чотири шахти міста, що працюють, кажуть, що вакансії для студентів завжди є і підприємство охоче бере молодь на роботу.

Начальник відділу кадрів «Лисичанськвугілля» Зінаїда Лук’янова каже, що робота на шахті завжди є. Щороку об’єднання працевлаштовує близько сотні людей, які водночас часто звільняються і повертаються назад.

Зарплату шахтарів постійно затримують

У той же час останні кілька років шахтарям постійно затримують зарплату. Наприкінці червня гірники отримують залишки грошей за квітень. Часом на рахунок приходить 300 гривень, а буває, і 60.

У Єдиному реєстрі боржників Міністерства юстиції України зазначено, що «Лисичасньквугілля» винне 155 робітникам 6 мільярдів 194 мільйони 839 тисяч 350 гривень.

Самі шахтарі кажуть, що іншої альтернативи немає. Більшість із них працює, аби отримати 15 років підземного стажу, бо після цього можна виходити на пенсію і отримувати ці гроші вчасно.

Краща ситуація на приватних шахтах. Наприклад, у компанії «Павлоградвугілля». На сайті «Работа.юа» у Лисичанську компанія зараз пропонує до десяти вакансій гірничих професій.

Луганський центр зайнятості має ще до десяти вакансій на шахті: прохідника, машиніста підземних установок, підземного гірника, електрослюсаря або ж інженера з охорони праці. Це ті професії, що стосуються роботи під землею.

Більше інших: кухарів, касирів, трактористів чи помічника вихователя.

Більшість студентів-шахтарів мають у родині гірників, знають про скрутне становище в галузі, але переважно впевнені, що зможуть знайти роботу і на інших підприємствах.

Надія Воробйова
Надія Воробйова

Заступниця директора коледжу Надія Воробйова розповідає, що запаси на місцевих шахтах дозволяють розвивати гірничу промисловість, а студенти зазвичай знаходять роботу на місцевих шахтах. У коледжі навчаються переважно хлопці.

Студенти поділилися з Радіо Донбас.Реалії своїми історіями.

Владислав Гуртовий, голова студентського парламенту, гірничий електромеханік:

– Вступив на шахтаря, бо живу у Лисичанську, а це – колиска Донбасу. Тут відкрили першу шахту у 1795 році, тут працює шахта Мельникова – одна із найперспективніших у басейні. Я там проходив практику, маю вже 62 спуски, працював на ділянці протиаварійного захисту.

Шахта змінює тебе. Загартовує фізично і духовно. Ти усвідомлюєш, що тобі треба зробити певний шматок роботи, а якщо ні, то не отримаєш зарплату. Або пан, або пропав.

Владислав Гуртовий
Владислав Гуртовий

На шахті працював мій дід. І мені порадив.

Колись дядько працював на шахті забійником, це було 20 років тому. Любив після робочої зміни сходити в клуб. Коли він туди заходив, то дівчата казали: «Ти дивись, це ж забійник, познайомся з ним! Це все одно, що познайомитися з бізнесменом, навіть краще». Дядько тепер на пенсії, отримує 9 тисяч гривень. Але дівчата вже не так реагують на шахтарів.

Я не шкодую, що обрав цю спеціальність, вона перспективна. Можна працювати не лише на шахті, а всюди, де є електрообладнання.

Думаю, роботи у місті достатньо. Директор шахти Капустіна нещодавно запрошував до себе механіків. Тут головне добре себе показати, свою харизму, що ти вмієш працювати, а ще – бути хорошою людиною. Бо від тебе залежатимуть життя людей, безпека їхньої праці і її продуктивність.

Перший мій спуск у шахту був 13 січня 2018 року в першу зміну з 8.00 і до 14.00 дня. Було страшно, коли спускалися в кліті на 500 метрів. Закладало вуха, були неприємні відчуття. Все здавалося новим і незвичайним. За ту коротку зміну мене поводили по шахті, побачив комбайн, що рубає вугілля, як працюють забійники, що працюють відбійними молотками. Побачив апаратуру шахти і весь процес, зрозумів, наскільки це нелегка праця, навіть покатався на шахтному електровозі.

Я не думаю, що шахти закриються. Нам розказували в технікумі, що там іще великий запас вугілля. Наприклад, на Мельникова вистачить на 150 років. Гірнича промисловість була, є і буде. Просто на даний момент погане фінансування. Довго. Але ми сподіваємося на краще. Все налагодиться, і наша праця стане більш оплачуваною і безпечною.

Професія дуже небезпечна, на 10 із 10. Ідеш по шахті, і на тебе в будь-який момент може впасти порода, всюди старе електрообладнання, може статися викид метану, вибух. Тим не менш, я завжди хотів бути шахтарем. Поважаю цю професію, бо вугілля – це хліб промисловості.

А поки що людям не платять роками, скоро ніхто не буде працювати «за безплатно». У кожного є сім’я, діти.

Думаю, що всі шахти мають бути державними, бо в держави є більше можливостей, щоб надати працівнику. Хоча й знаю, що на приватних зараз більші зарплати, а на державних – навіть робу не дають, все своє треба мати.

Я у шахтарський Лисичанськ вірю, але погано. Розумію, що у людей Донбас асоціюється з шахтами. Тому сподіваюсь, що скоро настануть кращі часи. Просто, щоб урегулювати цей конфлікт – треба час.

Дмитро Коженков, четвертий курс, факультет «Експлуатація і ремонт гірничого устаткування»

– У мене дід шахтар, батько, а я цікавився електротехнікою. Батько працює на шахті Мельникова. Зараз підприємство в занепаді, справи йдуть погано. На приватних шахтах набагато краще. Коли я приїхав на приватну шахту на практику, не брав з собою ні роби, нічого – всім забезпечили.

Коли я чотири роки тому вступав, із шахтами було більш-менш, а потім все почало падати.

Дмитро Коженков
Дмитро Коженков

Після коледжу піду вчитися далі по спеціальності. Якщо і піду працювати на шахту, то тільки на приватну, треба дивитися правді в очі. На державних – важкі умови праці. Гроші не платять і нічим не забезпечують.

Професія дуже небезпечна, це правда. Але, якщо дотримуватися правил і нікуди не лізти, то нічого не станеться.

А загалом, це ще справа долі. У діда, який працював на шахті Привольнянська ГРОВом (гірничий робітник очисного вибою – ред.), були робітники, що все життя пропрацювали під землею і пішли на пенсію, а у дядька практиканти приходили, тиждень-два – і отримували травму.

Наша робота з електроустаткуванням не така вже й важка, треба працювати більше розумом, ніж руками. Батько мій був гірничим прохідником, ось це важко – тягали на собі ліс і вагонетки.

Я спочатку хотів на іншу спеціальність, в Сєвєродонецьк у хіміко-механічний технікум, на інформаційне устаткування. Але тоді були проблеми із тим, щоб дістатися туди, тому шукали щось ближче.

Поки що про цей вибір не пошкодував, а далі, коли буду шукати роботу і будуть складнощі, тоді вже буду думати.

В шахту спускався, вже маю 4,5 місяці підземного стажу. Перший раз ніколи не забувається. Було хвилююче, але більше цікаво. Спочатку ознайомчий спуск, походили біля стволу. А в перший робочий день уже все побачив. Глибина 370 метрів, спекотно, особливо якщо закритий простір.

Якби наша держава більше звертала увагу на гірничу промисловість, то Лисичанськ був би досі справжнім шахтарським містом. Але розвитку немає. Я порівнюю із Павлоградом (до компанії «Павлоградвугілля» входить десять шахт у Дніпропетровській області, які належать компанії ДТЕК Ріната Ахметова – ред.).

Зрештою, після закінчення коледжу зможу працювати всюди, де є електроустаткування, не лише на шахті.

Гліб, гірнича промисловість, «Підземна розробка корисних копалин», 1 курс

– Приїхав у Лисичанськ із Соледара. У нас там соляні шахти.

Професію шахтаря вибрав, бо у мене мама працює в шахті, а я хочу йти слідами своїх рідних. Мама – укладальник-фасувальник солі.

Мені ця спеціальність дуже подобається. Хотілося би працювати по спеціальності.

Студентське життя у нас цікаве, велике коло спілкування. Займаємося спортом, художньою самодіяльністю.

Про те, що шахти закриваються, знаю. У Соледарі також була така проблема. Мама працювала на руднику 1.3, його також закривали, не було роботи, працювали через день, було важко із зарплатою, закривали й інші шахти.

Гліб
Гліб

Так, у принципі, можна лишитися без роботи. Але навчаюсь тут, батьки допомагають, я на стипендії. Потім можу працювати гірничим майстром у шахті, заступником директора, це багатофункціональна робота.

У вугільній шахті ще жодного разу не був, тільки у соляній.

Поки що навіть і приблизно не знаю, чи буду працювати на шахті. Спочатку вивчитися тут, потім вища освіта, а там буде видно.

А в дитинстві мріяв бути поліцейським або хірургом, але якось не склалося.

Олександр Крайнюк, гірничий майстер, 3 курс

– Чому я вибрав цю професію? Бо вибору не було. У мене в селищі Карбоніт працює тільки шахта. Але я максимум на рік піду туди працювати, а потім далі вчитися. На юриста. У нас у школі не було 10–11-го класів, тому змушений був іти після 9-го.

В усьому винні батьки. Вони знають, що я не хочу далі тут навчатися. В родині працюють на шахті і батько, і мама, і дід, і брат. Всі в шахті. Мама в ламповій, чоловіки – під землею.

У гуртожитку тут не живу, їжджу щодня з Карбоніта сюди автобусом, у дорозі – до години.

Мені ще рік вчитися. Не знаю таких людей, які в шахті хочуть працювати. А юристом мені б цікаво було. Лише б не в шахту.

Експонати у музеї
Експонати у музеї

Руслан, місто Гірське, другий курс

– Чому я обрав професію шахтаря? А куди у нас ще йти?

Втім, шахти як працювали, так і працюють. Звісно, є небезпека, що їх можуть закрити. Тому страшно на таку професію вступати, бо працювати не буде де.

Мій батько працює прохідником, мама – кочегар-машиніст котельні. Грубо кажучи, умови на шахті не дуже. Зарплату обіцяють, але не дають.

Раніше мама працювала лаборантом на підприємстві «Первомайськвугілля», але після окупації Первомайська втратила роботу. Батько був у сільському господарстві. Після початку війни, коли замінували поля, він пішов на шахту. Пройшов тримісячні курси, постажувався і пішов працювати.

Вибрав цю професію я сам. Одразу сказав мамі, що йду після дев’ятого в технікум. Раптом не здам ЗНО, а потім що, все одно йти в технікум? Після навчання в перший час піду на шахту працювати, щоб не сидіти на шиї у батьків. А потім буду думати, чи йти на іншу спеціальність.

Професія шахтаря небезпечна, але хтось має це робити. Так, якщо всі будуть боятися, ніхто під землю йти не захоче. Старі підуть на пенсію, і все. А молодь поїде. Якщо із зарплатою так буде, то на шахти взагалі ніхто не йтиме. Не знаю, як буде далі. Думаю, молодь виїде в інші міста і країни, бо ситуація не дуже.

Якби міг, я би змінив зараз професію і обрав би юридичну освіту: адвокат, прокурор, слідчий – у цій сфері.

Їжджу на навчання щодня на автобусі. Це в середньому займає годину.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

Recommended

XS
SM
MD
LG