«Маріуполь. Реконструкція» – фільм-подорож у минуле у пошуках рідного міста. Головна героїня фільму – вона ж і режисерка – Світлана Ліщинська ділиться своїм особистим досвідом, а також зустрічається з біженцями з Маріуполя та намагається відновити образ рідного міста до війни. Її співрозмовники – люди, завдяки яким місто розквітало та розвивалося, люди, які вкладали у місто всю свою душу, інформує телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Як і автор, усі вони були позбавлені будинку та міста після початку війни. Світлана та її респонденти намагаються реконструювати Маріуполь через свої спогади, особисті архіви та фотографії, які їм вдалося зберегти після проходження «фільтраційних» блокпостів. Глядачі стають свідками сповіді авторки у щоденнику, де вона прощається з улюбленим місцем.
Світлана Ліщинська – українська кінорежисерка. Шлях у документальному кіно Світлана розпочала у 2014 році на проєкті «Євромайдан SOS. Право на гідність». 2017 року вона стала співавторкою документального альманаху «Невидимий батальйон» про жінок на війні. Телеканал «Настоящее время» поговорив зі Світланою Ліщинською про роботу над картиною. Фільм буде доступний на ютуб-каналі «Настоящее время. Док».
– Ваш фільм називається «Маріуполь. Реконструкція». Що ви хотіли реконструювати?
– Реконструювати вже нічого насправді. Хотілося зберегти уламки того, що було, поки це не стерлося остаточно з пам’яті. Хоча, мабуть, уже не зітреться. Знаєте, коли в людини горить будинок, вона збирає якісь фотографії, якісь дрібниці, які для неї важливі, і вона їх рятує. І це була спроба врятувати ці дрібниці, крихти.
– Ви пояснюєте у кадрі, чому люди відмовляються давати інтерв’ю. Багато хто досі травмований і не готовий психологічно говорити. Як відбувався пошук героїв? Скільки людей відмовилося?
Люди виїхали з Маріуполя заражені страхом
– Спочатку я хотіла пройтися по своїх знайомих, але в мене не піднялася рука. Тому що я всередині ситуації, я знаю цих людей особисто, і я розумію, що вони виїхали і їм не до інтерв’ю. Їм допомагати треба. Не знаю, чому, але я вважала недоречним звертатися до них. Тому я телефонувала волонтерам, які займаються маріупольськими біженцями. І через цих волонтерів ми знаходили героїв.
Було таке, що люди погоджувалися, а потім у сльозах писали, телефонували, відмовлялися та ще вибачалися. Я їм казала: «Взагалі не треба вибачатися». Людям було дуже важко говорити про це. Багато хто погоджувався лише тому, що нас їм порадили перевірені люди, яким вони дуже довіряють. Багато хто боявся. Вони виїхали звідти заражені страхом. Ми цього не можемо зрозуміти, ми живемо у вільному світі. Але коли наша армія зайде до Маріуполя, ми побачимо весь жах. Буча та решта відпочивають.
Маріуполь: Життя в окупованому місті руїн
– А ви намагалися зв’язатися з людьми, які евакуювалися з Маріуполя у бік Росії? Ваші герої здебільшого виїжджали через Україну?
– Оскільки завдання було не робити фільм про жах ситуації навколо Маріуполя, ми взагалі не робили на цьому акцент. Кожен із наших респондентів мав неймовірну історію за спиною – цілий блокбастер. Кожному було що розповісти. Про кожного можна зняти окремий фільм. Але в нас було інше завдання. Ми намагалися вибирати людей, які були важливими для Маріуполя, які брали участь у його житті. Це люди, які творили та робили його таким, яким він був.
– У вашому фільмі багато хто говорить, що Маріуполя вже немає. Буде інше місто. Хоча героїня – журналістка Ганна впевнена у тому, що після звільнення маріупольці повернуться і місто буде ще кращим. У цей час інший герой – археолог – вважає, що треба законсервувати пошкоджені будівлі. А третій герой ставить дуже правильне запитання, чи можливий взагалі театр у тому місці, після того, що там сталося? Як ви відповідаєте на це запитання?
– Неможливий. Категорично ні. Адже й досі під завалами театру купа тіл загиблих. Це дуже травматична для мене тема.
– Основну частину фільму ви знімали у Дніпрі. Чому там?
– Ми планували знімати у Запоріжжі, але в той момент, коли ми вже домовилися із волонтерами, навколо Запоріжжя почала напружуватися ситуація. Людей ми не знали, ми хотіли на місці знайомитись і отримувати потім згоду на зйомку. І перед відправленням військові з усіх боків мені порадили не їхати туди. Тому що там була загроза котла – і вибратися звідти було б проблематично. І ми дуже швидко, за один день знайшли дніпровських волонтерів та приїхали туди – і почали шукати людей.
– Як ви вважаєте, ви закрили для себе цю тему прощання з Маріуполем? Чи можливе продовження картини?
Повністю історію взаємин із містом я не завершила
– У процесі роботи над фільмом «Маріуполь. Реконструкція» я проплакалася, проговорилася. Він мені допоміг частково прожити втрату. Але повністю історію взаємин із містом я не завершила. Я вже давно працюю над іншим фільмом про Маріуполь, я почала його знімати ще до війни.
Тема фільму – безкоштовні курси української мови у Маріуполі. Але тоді, коли я починала, багато хто мені казав, що це провокативна, слизька тема. І було важко отримати фінансування. А мені було цікаво побачити, як Маріуполь почувається, яка там самоідентифікація.
Коли почалася війна, фільм отримав розвиток, я дещо знімала для нього. Він називається «Трішки чужа». І я впевнена, що його закінчу в звільненому Маріуполі. Скоро ми поїдемо на кінофестиваль Leipzig.DOC представляти проєкт. У цьому фільмі не буде жахів. Про них, на мою думку, є багато охочих зняти.
– У вас вийшла дуже особиста, інтимна історія. Важливу частину фільму займають архівні матеріали, ваші особисті та ваших героїв. Чи легко люди давали вам свої фотографії, відео?
– Не всі легко давали архіви. Наприклад, Ганна, журналістка, не дала, тому що у момент, коли ми монтували, у неї померла матір, яку вона вивезла. Вони виїхали з Маріуполя в перші дні, коли місто ще було відкрите, тому що вона була тяжкохвора. Вона її врятувала тоді. Тому я просто брала фотографії з її сторінки у фейсбуці.
Весь час були в напрузі, чекали якихось каверз, боялися, що я почну говорити про політичну ситуацію
У деяких не збереглися фотографії, відео, тому що багато хто чистив телефони для виїзду. Особливо важко було просити тексти листування, скріни. Це все – автентичні тексти. Телефон у воєнний час – дуже небезпечна штука, вони дуже боялися давати ці тексти. Це було важче, ніж відео та фото просити. Люди боялися, що десь не те слово чи контакт вилізе, тож не всі дали скріни.
Багато хто дуже боявся, казав: ми нічого про політику не говоритимемо. Ми їм відповідали: «Ми нічого і не питатимемо. Будемо говорити про місто. Про те, як там було». Весь час були в напрузі, чекали якихось каверз, боялися, що я почну говорити про політичну ситуацію, бо у багатьох якісь близькі є, родичі на окупаційних територіях. Багато хто не знає, що буде з Україною.
– Чи є у вас хтось зі знайомих, хто перейшов на той бік? Хто дотримується інших поглядів?
– Так. У мене моя рідна, двоюрідна сестра не розуміє, що таке Україна, і все це сприймає вороже. Хоча моя тітка, її мати, їй 84 роки, вона за Україну. Вони весь час сваряться. У сестри чоловік із Краснодару, вони часто туди їздили. І він підтримує Росію. Сестра відправляла дочку в Пітер на «Пурпурові вітрила», в Євпаторію. Хоча є можливість відправити її до Німеччини. Мене лякає, що вона зараз пішла вчитися до школи – і вчитися за російськими підручниками. Я переглядаю групи в інтернеті про школи в Маріуполі і можу сказати, що я б свою дитину в таку школу не віддала б.
– Оскільки у вашому фільмі ви не кажете про політику, чи не було ідеї подати і їхні свідчення?
– Вони перебувають у Маріуполі. Я їх для свого фільму не можу зняти. Вони не мають зв’язку. Нормальні люди цього не розуміють. Маріуполь відрубали від інтернету, мобільного зв’язку. Це місто перебуває у повній ізоляції. І там будують якийсь «квазісовок». І вони не можуть спілкуватись ні з ким. Я навіть не можу взяти аудіо-інтерв’ю для свого фільму. Якщо десь вдається зловити інтернет, це виглядає так: одне слово чути – інше ні. Я намагалася домовитися з ними, але вони все сприймають вороже.
– Ви їм казали, що це буде про місто фільм? Вони ж не можуть заперечувати, що того Маріуполя, який був, уже нема?
Маріуполь: до та після вторгнення Росії в Україну (фотогалерея)
Росія насамперед відключила доступ до інформації і почала насаджувати свій наратив
– Звісно, не можуть. Моя квартира, квартири всіх родичів згоріли. Все, нічого немає. Але в них просто велика образа на нашу владу. Що їх не врятували. Що коли була вся блокада, їх кинули. Адже Росія насамперед відключила доступ до інформації та почала насаджувати свій наратив. Люди, які ще до цього не дуже зналися на ситуації, отримують інформацію: «Вас покинули! Ви нікому не потрібні!» І вони мають дуже велику образу.
Чому дуже багато хто не їде з Маріуполя та зі східних регіонів? Тому що у них є це уявлення: «Кому ми там потрібні?!» Я своїм рідним говорю: «Приїжджайте!» Так, треба трохи зібратися, але всі тут дуже підтримують. Існує гуманітарна допомога, у нас тут, у Києві, є табір для переселенців, багато людей хоче допомогти. І якщо ти тільки довіришся людям, світові, то все буде. Але вони у це не вірять.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
