Жашків – Посеред квоктання курей у дворі хати без електрики й водогону депутат українського парламенту Світлана Заліщук так далеко тут від позолочених залів Верховної Ради і гіпстерських кафе Києва – її регулярних місць перебування протягом останніх п’яти років.
Але тут, у 13-тисячному за населенням Жашкові, містечку, що розляглося вздовж шосе до Одеси за 140 кілометрів від Києва в серці України, відомому тваринництвом і виробництвом хліба й масла, вона почувається добре. Заліщук почувається тут не «як удома», а буквально вдома: саме тут вона виросла.
Але цей приїзд до рідного дому був незапланований.
Заліщук намагається зберегти своє місце у Верховній Раді, яке вона здобула в жовтні 2014 року. Вона стала одним із кількох молодих лібералів, які потрапили до парламенту на виборах через кілька місяців по тому, як протести прозахідного Євромайдану витиснули з влади дружнього до Москви президента Віктора Януковича й започаткували нову політичну добу.
Тепер ця доба закінчилася: її змела геть перемога коміка Володимира Зеленського на президентських виборах у квітні, що перевернуло політичний краєвид України, як ніколи досі. Тепер він призначив на 21 липня позачергові парламентські вибори, щоб використати для своєї вигоди той імпульс, який закинув його на верхівку влади.
Ці зміни змусили Заліщук і її колег, членів колись перспективної групи, відомої як «єврооптимісти», боротися за своє політичне виживання.
Для Заліщук це означає вести невтомну кампанію в Жашкові й довколишніх селах і селищах, що разом становлять виборчий округ № 199.
І це важка боротьба. Обрана у 2014 році як член партії тодішнього президента Петра Порошенка, тепер вона балотується як незалежна в одномандатному окрузі, де кандидати безпосередньо змагаються одне з одним і перемагає той, хто набере найбільше голосів.
І в Жашкові в неї небезпечний суперник. Це Валентин Ничипоренко, чинний кандидат від цього округу, заможний підприємець, відомий роздачею продуктів під час кампанії – і, як кажуть критики, тим, що щедро надає місцевим посадовцям безплатні відпочинки на своєму гірському курорті в Карпатах. За опитуванням, яке нещодавно замовила Заліщук, він випереджає її на, можливо, нездоланні 27 відсотків.
«Мені казали, що він говорив про мене: «Вона не має ніякісіньких шансів. Я тут король», – сказала Заліщук кореспондентові Радіо Свобода минулого тижня в хаті, що стала одночасно штабом її кампанії, після цілого дня зустрічей із людьми й роздавання летючок.
«І, на жаль, це правда», – каже вона про Ничипоренкові слова про «короля» і про його дійсний вплив у районі – але все одно вважає, що таки має шанс, хай і невеликий.
Заліщук не думала, що їй доведеться це пережити – так відчайдушно боротися за політичне виживання наодинці.
Але її труднощі символізують ширшу проблему, що постала перед її парламентським класом «єврооптимістів» зразка 2014 року. Цю назву вони взяли собі самі. Тоді вони обралися легко за партійними списками. Тепер вони намагаються довести, що й далі є принциповими новими обличчями після п’яти років роботи в одній із інституцій, що мають найменшу довіру населення, нещасного через постійну війну проти підтримуваних Росією сил на Донбасі, невдоволеного темпами антикорупційних реформ і спраглого до змін.
Принаймні, така ця проблема для тих, хто балотується нині. Кілька розчарованих тим, що не потрапили у списки бажаних партій, чи просто зневірених у боротьбі вже здалися.
Сісти у свій тролейбус
Група з приблизно 25 молодих ідеалістів, колишніх представників громадянського суспільства, широко поважаних на Заході, де багато з них отримали вищу освіту, – «єврооптимісти» стали серед лідерів повстання, що спалахнуло, коли Янукович, якого критики вже вважали корумпованим, скасував плани підписати визначальну угоду з Європейським союзом і закликав до тісніших торговельних зв’язків із Росією.
Протести Євромайдану усунули Януковича від влади в лютому 2014 року. І хоча непланованим наслідком стала агресивна реакція Росії, яка захопила Крим і розпалювала сепаратизм на Донбасі, підпаливши війну, що триває досі, перемога над Януковичем також обіцяла вітер прогресивних змін в українській політиці.
«Єврооптимісти» пройшли до парламенту за списками партій старих політиків, які хотіли показати, що усвідомлюють цю спрагу до змін.
Заліщук, разом із колишніми журналістами й антикорупційними активістами Мустафою Найємом і Сергієм Лещенком, балотувалася за списком партії під проводом Порошенка, який переміг на позачергових президентських виборах у травні 2014 року, отримавши понад 50 відсотків голосів. Вона пригадує, як Найєм називав Порошенка «тролейбусом, який привезе нас трьох до парламенту».
Дехто, як-то Ганна Гопко чи Олена Сотник, приєдналися до партії «Самопоміч» тодішнього мера Львова Андрія Садового. Інші, як-то Олексій Рябчин чи Альона Шкрум, увійшли до списку партії «Батьківщина» колишньої прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.
«Політика може бути іншою»
У парламенті вони виконали деякі зі своїх обіцянок.
Вони подали сотні прогресивних законопроектів, і оглядачі погоджуються, що вони відіграли важливу роль в ухваленні проривних законів, що створили антикорупційні інституції, публічні майнові декларації, систему електронних закупівель і реформу поліції.
Вони також внесли прозорість у традиційно непрозору роботу парламенту і показали, як можна робити цивілізовану політику в бурхливій, іноді жорстокій парламентській залі, стверджував Рябчин в інтерв’ю Радіо Свобода в Києві.
«Ми довели, що політика може бути іншою», – заявив він.
«Цих людей можна назвати новаторами, – каже Балаж Ярабік, дослідник Фонду міжнародного миру Карнеґі, який вивчає Україну. – Вони були там у важливий час».
Володимир Фесенко, директор київського Центру політичних досліджень «Пента», стверджує натомість, що роботу «єврооптимістів» у парламенті «не можна назвати дуже успішною», але додає: «Вона не була і повним провалом».
«Я б звернув увагу на їхні спільні проблеми, – каже Фесенко. – У парламенті вони були очевидною меншиною, вони були політично розколоті, опинилися в різних фракціях, не мали сильного, яскравого і популярного лідера, який би міг їх об’єднати, і майже всі вони були на узбіччі і не стали провідними політичними постатями в нинішньому парламенті чи в новій політичній хвилі».
«Єврооптимісти» іноді відходили від позицій своїх партій і голосували разом щодо визначальних законопроектів і почали критикувати своїх партійних лідерів, коли час ішов, а зміни, що, на думку багатьох, могли б допомогти Україні розквітнути і протистояти Росії, втілювалися повільно. Особливо Заліщук, Найєм і Лещенко критикували Порошенка за зволікання з вирішальними реформами і голосували всупереч позиції партії, а раніше цього року офіційно вийшли з неї.
Але той факт, що їх узяли до себе старі політики, популярність яких серед виборців радикально впала наступними роками, зробив свій внесок у їхнє падіння, каже Ярабік.
Із партій, до яких приєднувалися «єврооптимісти», тільки перейменована Порошенкова партія «Європейська солідарність» і «Батьківщина» мають реальний шанс здобути місця в новому парламенті. Як свідчать опитування, їхня популярність щотижня зменшується, і вони опиняються якраз біля 5-відсоткового прохідного бар’єру.
Верховна Рада з 450 місць обирається за мішаною системою голосування за партійні списки в загальнодержавному окрузі, за результатами якого між ними розподіляються місця, і змагань кандидатів в одномандатних округах, таких, як 199-й округ Заліщук, де вони змагаються самостійно чи з партійною підтримкою.
Опитування дають знати, що партія політичного новачка Зеленського, недавно створена й названа «Слуга народу» за телекомедією, в якій той грав роль президента, може отримати голоси близько половини українських виборців, які вже вирішили, за кого голосувати, за партійними списками.
Его і внутрішні чвари
Але й крім належності до партій, члени групи «єврооптимістів» наробили багато чого, щоб підірвати довіру до себе, кажуть аналітики – і самі «єврооптимісти».
Кілька спроб цієї групи 25 створити партію провалилися, головно через те, що дехто з них вважав, що може досягти більшого, залишившись у своїх партіях і координуючи діяльність щодо визначальних законопроектів.
Як сказав Радіо Свобода Лещенко в Києві, на шляху до потенційного більшого успіху стали «великі его». Досі переживаючи нездатність групи об’єднатися, він не схотів більше говорити про це.
«Дійсно важко створити партію, коли кожен має свої амбіції, коли кожен думає, що він найкращий із найкращих», – зауважує Рябчин.
Як приклад типових розбіжностей, які зіпсували відносини в цій групі, Рябчин називає відносно просту справу: знайти назву їхньому альянсові у Верховній Раді.
«Ми витратили три місяці, тільки намагаючись вирішити, як нам самих себе називати», – каже він. Хтось із кривою посмішкою запропонував назватися «Хунтою» – це тавро використовували російські посадовці й державне телебачення для позначення лідерів Євромайдану і влади, яка замінила Януковича.
Урешті назву «єврооптимісти» запропонував не хтось із членів групи, а політтехнолог, який побачив це слово в рекламі на боці автобуса на шляху до Страсбургу.
Хтось бореться, хтось здався
У результаті через п’ять років, у час, коли в Україні в розпалі нова парламентська кампанія і українці знову вимагають нових політичних облич значно більшою мірою, ніж у 2014-му, колись тісна група «єврооптимістів» переважно відсунута вбік, проігнорована й забута.
І партія Зеленського, і партія рок-зірки Святослава Вакарчука «Голос» заявили, що хочуть привести до парламенту всі нові обличчя і відмовляються – у другому випадку з кількома винятками – приймати до своїх лав чинних членів парламенту.
Цю новину Заліщук і Лещенко зустріли з великим розчаруванням, адже вони сподівалися піти на вибори за списками партій Вакарчука і Зеленського, відповідно. Як і Заліщук, Лещенко вирішив пошукати щастя в одномандатному окрузі. Там, на Подолі в Києві, не балотується ніхто зі впливових нинішніх депутатів, і, можливо, його шанси можуть бути кращі, ніж у колеги.
Інші «єврооптимісти» теж були розчаровані рішеннями цих партій і браком підтримки їхніх нинішніх партій.
Минулого місяця Найєм і Гопко оголосили, що не будуть змагатися за переобрання.
«Об’єднання тих, із ким хотілося б працювати, не сталося, – написав Найєм у фейсбуці, пояснюючи своє рішення. – Багато хто з однодумців іде до парламенту за різними списками. А балотуватися за мажоритарним округом і вчергове опинитися в парламенті без команди вважаю неправильним».
А Гопко, яку 2015 року виключили з її партії «Самопоміч» за те, що вона голосувала інакше щодо конституційних змін про децентралізацію, пояснюючи своє рішення, написала у фейсбуці: «Для мене держава була і є понад партії та політичні інтереси, а людина – понад посади й звання».
Рябчин, який 2014 року був дев’ятим у списку «Батьківщини» і проходив до парламенту гарантовано, цього разу знайшов себе на 32-му місці у списку – і потенційно без місця в парламенті. Шкрум, яка п’ять років тому була там п’ятою, тепер у трохи кращому становищі – вона 22-а. Так само, як Тимошенко зробила з Рябчиним і Шкрум у 2014-му, тепер вона хоче здобути вигоду з вимоги нових облич і додала багато таких на перші місця свого партійного списку.
«А я тепер ветеран», – каже Рябчин, пояснюючи, чому його скинули так далеко вниз. Якщо «Батьківщина» отримає менше ніж 10–11 відсотків голосів, він навряд чи збереже свій мандат.
Сотник змінила партію і тепер балотується за списком партії «Сила і честь» – яка, як свідчать опитування, навряд чи подолає 5-відсотковий прохідний бар’єр.
Інші теж опинилися у схожих важких ситуаціях.
«Як 300 спартанців»
«Із дуже великою ймовірністю ми можемо прогнозувати, що склад Верховної Ради зміниться більш як на 70 відсотків, – каже Фесенко. – А фракції таких партій, як «Слуга народу» і «Голос», будуть майже повністю складатися з людей, які ніколи не були депутатами».
Це означатиме «радикальну зміну» в українській політиці, каже Фесенко. І, на його думку, це було б неможливо без «єврооптимістів», які визначили шлях для нового класу молодих демократично орієнтованих політиків, але, схоже, самі згоріли у процесі.
«Вони були як 300 спартанців, які принесли себе в жертву, – каже Фесенко. – Вони були авангардом, але малим, слабким, розколотим і без сильного популярного лідера. Тому вони програли».
