Радіо Свобода продовжує цикл матеріалів-розвідок про долю етнічних німців, які жили поселеннями-колоніями на півдні України. З приходом до влади більшовиків, німці чинили запеклий спротив колективізації й потрапили під удар «розкуркулення», а потім, як «потенційна «п’ята колона» гітлерівського нацизму пройшли через репресії та депортацію.
Ошатні поселення етнічних німців на півдні України початку 20 століття – з прямими вулицями і покритими черепицею будинками – за своїм виглядом і способом організації життя одразу не вписалися у більшовицьку модель «відібрати і поділити», оскільки мали в своїй основі повагу до приватної власності та індивідуальної праці.
Тож, коли більшовики взялися за примусову колективізацію то німці-колоністи почали чинити спротив і навіть підіймали повстання.
Коли ж до влади у Німеччині прийшли націонал-соціалісти, то в СРСР етнічних німців почали сприймати «п’ятою колоною».
Потенційним «шпигуном» ризикував стати будь-хто із німецьким прізвищем – селянин й викладач, священик й робітник. «Фольксдойче» (від німецького Volksdeutsche – «етнічні німці», усталена назва для представників діаспори поза межами Німеччини до 1945 року – ред.) потрапили у «червоні жорна» сталінської репресивної системи разом з мільйонами інших радянських громадян різних національностей.
«Вороги народу»
Одним із творців образу етнічних німців як ворогів народу був багаторічний голова ВЧК-ОДПУ-НКВС УРСР – Всеволод Балицький, якого називали «гільйотина України». Наприкінці 30-х років його ім’ям був названий київський стадіон «Динамо» (зараз стадіон імені Валерія Лобановського, домашня арена ФК «Динамо-Київ» – ред.)
Так звана «велика чистка» 1937 року включала серед іншого й «німецькі заходи». Вони розпочалися з наказу НКВС №00439 «Про операцію з репресування німецьких підданих, що підозрюються у шпигунстві проти СРСР».
Лише протягом 1937 року репресій зазнали щонайменше 17 тисяч представників німецького населення України
Згідно із дослідженнями деяких істориків, лише протягом 1937 року репресій зазнали щонайменше 17 тисяч представників німецького населення України.
На Одещині, за даними товариства «Меморіал», було заарештовано близько чотирьох тисяч німців, майже половину з них стратили.
В тому ж 1937-му втратила батька директорка єдиного на півдні України музею німецьких колоністів Людмила (Луїза) Ріслінг. Фріца Маутнера, який займався військовим вихованням молоді, розстріляли за доносом. З кінця тридцятих і аж до дев’яностих років, коли батька реабілітували, Людмила Ріслінг жила з тавром «доньки ворога народу» і наслухалася, каже, різного: і «фашисткою» деякі односельці називали, і право на рідний дім доводилось відстоювати.
Зараз у колишньому кабінеті Фріца Маутнера розміщується музейна експозиція, пов’язана з побутом, культурно-релігійною спадщиною німецьких поселенців, серед іншого і села Лиманського. Колись це поселення було центром Зельцського німецького національного округу – одного із семи існуючих у 30-і роки в Україні. Нині село межує із територією сепаратистського регіону Молдови – Придністров’ям.
Про те як жилося поруч із німецькими колоністами пам’ятає Ганна Січко із села Дмитрівка Миколаївської області. Її батьки разом із батьками у 20-і роки переселилися до тогочасної Одеської губернії з Вінниччини.
Жінка каже, що німці жили заможніше, ніж українці, мали гарні хати з великими погребами, куди «на повозці можна було заїхати».
«Німецькі родини наймали нас допомагати у своєму великому господарстві: сапати, копати, саджати… Ніколи не ображали, ставилися з повагою. Гроші за роботу давали хороші, добре годували», – пригадує 88-річна Ганна Січко.
Війна і окупація
Після того, як Гітлер порушив умови пакту Молотова-Ріббентропа й війська Вермахту стрімко просунулися у глиб радянської території, репресії щодо німецького населення набули нових форм, зокрема, депортації.
Людям не давали часу зібратися. На столах залишався посуд із недоїденими стравами
Найстарші жителі села Василівка – колишнього німецького поселення Вільгельмсталь на Миколаївщини – пам’ятають як вивозили їхніх сусідів-німців. Людям не давали часу зібратися. Звичний плин життя переривався так раптово, що на столах залишався посуд із недоїденими стравами. Вирушаючи у далеку путь під конвоєм НКВДистів, люди навіть не мали змоги зібрати у дорогу харчі, залишаючи на горищах копчену рибу та м'ясо.
У серпні 1941 року територія між річками Дністер і Буг (так звана «Трансністрія») перейшла під управління Румунії. Власне, про те, що південно-західна частина українських земель перетвориться на румунську окупаційну зону, німецьке й румунське командування домовилися ще до початку військової операції на території СРСР.
Ганна Січко чула про страти у інших селах, але у їхній Дмитрівці, каже, обійшлося без того.
«Зайшли, взяли свиню, зарізали, повезли годувати своїх солдат. А хіба не даси? Вб’ють же!» – розповідає жінка.
Німецькі поселення на цих територіях контролювалися не румунськими, а німецькими підрозділами зі штабом в селі Ландау в Одеській області (зараз це село Широколанівка на Миколаївщині). Безпосередня комунікація із «фольксдойче» покладалася на відомство Volksdeutsche Mittelstelle (VoMi), що займалося пропагандою серед етнічних німців на захоплених територіях.
Згідно з расистською доктриною, нацисти виділили «фольксдойче» в окрему групу, їх реєстрували, забезпечували продовольчими пайками і видавали відповідне посвідчення – «Ausweis der Deutschen Volksliste der Ukraine» – як гарантію певного захисту.
Щоправда, рівних прав з «райхсдойче», тобто німцями Райху, цей документ не надавав.
Етнічні німці і Голокост
У Богданівці під час Другої світової війни діяв «табір смерті», де знищили майже 50 тисяч євреїв Одеси, Бессарабії, Буковини, Східного Поділля та Румунії.
Ті, кому пощастило врятуватися, розповідали, що в акціях знищення євреїв брати участь і деякі «фольксдойчі».
«Дійсно, зустрічається чимало документальних спогадів про напади кінних ескадронів озброєних німецьких колоністів, про те, як вони відбирали у євреїв одяг, взуття, шукали коштовності. Румунські солдати, а саме вони здійснювали конвоювання, у таких випадках просто відходили в сторону, даючи можливість німцям мародерствувати без перешкод», – розповідає одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич.
Як науковець, Олександр давно й ретельно вивчає період німецько-румунської окупації Одещини, опрацював багато архівних матеріалів, зокрема і тих, які ще недавно мали гриф «таємно».
«З київського архіву СБУ маю оригінал документу із доповіддю румунського вояка своєму керівництву. Офіцер повідомляє, що коли їхній підрозділ прибув у село Маринівка для операції із ліквідації євреїв, туди прибули німці-колоністи. Вони відбили євреїв, пограбували, і потім власноруч розстріляли», – стверджує Олександр Бабич.
В історичних матеріалах згадується прізвище Гегеля – німецького колоніста, який на чолі оперативного загону з 60-ти осіб 20 грудня 1941 року прибув до Богданівського «табору смерті» і взяв участь у масовому знищенні в’язнів-євреїв. Акція в Богданівці отримала назву «Подарунок Сталіну», бо її початок припав на день народження радянського керманича.
Як і серед усіх народів, які потрапили під руйнівні удари «червоного» і «коричневого» режимів, людську подобу втрачали не усі.
Людмила Ріслінг згадує епізод з дитинства: їхнім селом, вулицею вздовж лиману, у супроводі автоматників тягнулася колона зморених і голодних єврейських жінок з дітьми, немічних старих.
«Моя бабуся – німкеня вибігла і протягнула приреченим на загибель євреям щойно спечену хлібину. «Мамо, що ж ви робите, вас пристрілять!», – закричала до неї моя матір. – Нехай стріляють. Все одне цим гітлерівцям не перемогти. Бо не можна бути нелюдами», – відповіла бабуся.
Хрест на сільському цвинтарі
Коли німецькі війська відходили, то майже всі сім’ї «фольксдойче» вони забирали з собою. Вивозили силою – так само, як свого часу це робили більшовики.
Скажімо, у родині етнічних німців Метцкерів загалом семеро примусово вивезених – як більшовиками, так і німцями. Йдеться про главу родини, Вільгельма Метцкера 1882 року народження, його дітей та онуків, в тому числі чотирьох малолітніх дітей. Це встановили нащадки Вільгельма Метцкера – Світлана Костенко й Віталій Стригін. Досліджуючи родинні зв’язки в архівах України і Німеччині, їм, зокрема, вдалося дізнатися деякі подробиці примусового вивезення їхніх родичів до Польщі та Німеччини.
У подальшому, після звільнення окупованих нацистами країн Східної Європи, етнічних німців України із тавром «ворогів народу» через фільтраційні пункти (зокрема, у Білорусі) доправляли до Сибіру і Казахстану. Радянська влада брала з них підписку із забороною повернення в місця постійного проживання – в Україну. Через це, повернувшись до СРСР, дві представниці родини Метцкерів упродовж 11 років (1945-1956 роки) були змушені перебувати в спецпоселеннях. Нині вони живуть в Естонії і Німеччині відповідно.
«Прадідусь Вільгельм помер у Польщі у 1945 році, утім точне місце його поховання встановити не вдалося», каже Світлана Костенко.
Ті, хто нацистську окупацію пережив в Україні, після звільнення територій ризикували бути звинуваченими в пособництві ворогові, співпраці з окупантами й зраді. А це означало нові засудження, арешти, строки в радянських виправно-трудових таборах.
Навесні 2018 року на закинутому старому німецькому цвинтарі Василівки, що у тепер у Березанському районі Миколаївської області, за ініціативою і на кошти нащадків родини Вільгельма й Христини Метцкер було встановлено й освячено хрест – данина пам’яті тим, хто заснував село.
«У своїх пошуках ми зіштовхнулись із тим, що в рідному селі наших предків, колишньому Вільгельмсталі, нині взагалі не залишилось нащадків німецьких поселенців. Молодь навіть не здогадується про цю сторінку історії», – каже Віталій Стригін.
За даними першого Всесоюзного перепису населення 1926 року, чисельність німецького населення в Україні становила майже 394 тисячі осіб. Як зауважують українські історики Богдан Чирко та Володимир Євтух у дослідженні «Німці в Україні (1920-1990 рр.)», це складало 40% кількості всіх «фольксдойче» Радянського Союзу.
Перепис населення 2001 року – перший і поки єдиний за роки незалежності України – показав, що громадян, які визначали себе як етнічні німці, на початку двотисячних років в країні нараховувалося понад 33 тисячі.
Як більшовики вгамовували голодом «українську південну житницю»
