Доступність посилання

ТОП новини
21 Квітень 2019, Київ 06:09

Вибори-2019: сучасні виборці можуть знищити столітні мрії українців (огляд преси)


Війна з Росією. Жінка-воїн Надія у зоні бойових дій неподалік селища Луганське на Донеччині, 24 вересня 2014 року

Небезпека втрати держави Україна на цьому короткому відрізку часу можлива, як ніколи. Те, про що мріяли століттями покоління українців, сучасні виборці можуть спустити в каналізацію через нетерплячість і дурість, попереджає дописувач «Українського тижня» Юрій Макаров. Він наголошує, що українська держава – найвища цінність на цьому історичному етапі. Розглядати дихотомію яйця й курки, себто інтересів громадянина та держави, автор вважає не на часі. Просто тому, що за несприятливого сценарію не буде ніяких громадян – будуть піддані, холопи. Ба більше, включивши до свого складу Україну, конаюча імперія дістане поштовх для свого подальшого існування, і тоді вже всій планеті буде непереливки. Дописувач стверджує, що усі реальні альтернативні кандидати не лише не здатні запропонувати дієвий рецепт усунення нинішніх вад політичного устрою, а й об’єктивно зі 100-відсотковою вірогідністю приведуть Україну до поразки у війні з Росією. Це не припущення й не передбачення, це, як зазначає автор, медичний факт, який не потребує додаткових доказів. Різниця може бути в деталях, не більше.

За останній рік частка українців, які симпатизують Росії, зросла майже на 10% і тепер становить 57%, стверджують соціологи. Чим народні симпатії до Росії загрожують Україні та як домогтися їхнього спаду, розповідає дописувач «Українського тижня» Максим Віхров. Він вважає, що прихильність до Росії – це базова передумова для відродження проросійського політичного табору. Звісно, за Митний союз уже ніхто не агітуватиме, на часі ідеологічне переозброєння. Автор переконує, що інтереси Росії просуватимуть в Україні під слоганами припинення війни, боротьби з екстремізмом, відновлення взаємовигідних економічних зв’язків тощо. Кондовий російський шовінізм, найімовірніше, ховатиметься під ліберальною фразеологією: спротив деколонізації подаватиметься під соусом боротьби за права меншин, громадянські свободи, мультикультурність тощо. Вже за підсумками цьогорічних виборів «русофіли» переконаються, що їх не так уже й мало, припускає автор. Йдеться не тільки про виборців Юрія Бойка чи Олександра Вілкула. Проросійський наратив ретранслює і Володимир Зеленський із його пропозиціями ставати на коліна перед Путіним заради миру та відверто антимайданівськими, українофобськими жартами. Присутність таких персонажів у політичному мейнстримі та їхні електоральні результати – це сигнал про те, що непримиренність до Росії, яка донедавна панувала в публічному просторі, більше не є безальтернативною. Саме тому автор вважає, що найсприятливіший історичний момент для форсованої деколонізації саме зараз, – поки Москва демонструє повну неадекватність, залякуючи українських лібералів арештами за дописи в соцмережах, а обивателів розмовами про ядерний попіл. Але, щойно Росія напне демократичну личину, українське суспільство знову почне розколюватися на тих, хто радий нарешті припинити протистояння, і тих, хто усвідомлює, що російські зазіхання на Україну почалися зовсім не у 2014-му й що імперські амбіції – це не примха президента-негідника, а наріжний камінь самої Росії разом із її політичним устроєм, культурою та ідентичністю. І якраз останнього, зважаючи на соціологічні дані, значна частина українського суспільства не усвідомлює. Стаття називається «Деколонізація свідомості».

Гібридна війна – це не тільки військова агресія. Вона є лише однією зі складових, яка має на меті фізичне знищення нації. Куди страшнішою є інша складова – гуманітарна агресія, що передбачає знищення ідентичності. Різними шляхами, але гарантовано. Як переконує дописувач «Українського тижня» Роман Малко, саме їй нині надає перевагу Кремль, бо розуміє, що взяти Україну нахрапом йому не вдасться. Надто боляче й травматично. Але, якщо паралельно влаштувати інформаційно-пропагандистську війну, мовно-культурну, релігійну, плюс війну проти пам’яті, – то із ситуації можна вийти беззаперечним переможцем. Ще й зекономити на гарматному м’ясі. Власне, усе, що нині відбувається в країні, саме з «цієї опери», зазначає автор. Тому українці нерідко навіть не усвідомлюють, як стають інструментами чи навіть пішаками в чужій грі. Пам’ятник Єкатерині II в Одесі, Петру І в Полтаві, князю Потьомкіну в Херсоні або ж церкви в ім’я Олександра Невського по всій Україні – це імперська спадщина, маркери «русского мира», які використовуються як аргументи присутності, та ще як привід для повернення (читай – агресії). Чи ще простіше. Виходить, скажімо, на екрани український серіал «Кріпосна», наскрізно просякнутий малоросійством та меншовартістю. Найстрашніше, що це працює, зазначає дописувач. Українці це ковтають, сприймаючи історію про своє приниження як видовищну жалісливу сагу про велике кохання. З одного боку, немає чому дивуватися. Раби, вирощені на імперській баланді, завжди згадуватимуть її як найкращий смак із дитинства й віритимуть у будь-яку ахінею, бо позбавлені критичного мислення. Але з другого, така їхня кількість на метр квадратний та разюча інфантильність й неперебірливість несуть насправді суттєві загрози для майбутнього країни й нації загалом, переконаний автор. Усе, що нині відбувається на Сході та Півдні країни – це лишень квіточки, які проросли із посіяного дбайливим імперським селекціонером-колоністом. Постійна загроза реваншів в Україні й неадекватне сприйняття реалій теж тягнуться корінням у той бік. Єдиний спосіб уникнути катастрофи – це нейтралізувати будь-які колоніальні зачіпки, усунути та знищити всі маркери, зачистити країну від усього цього мотлоху й збудувати хай навіть символічну, але все-таки стіну, раз і назавжди відітнувши всі видимі й приховані нерви, які пов’язують Україну з колишньою метрополією. Це забере чимало часу, але починати треба негайно, бо завтра може бути пізно. Більше про те, чому важливо знищити колоніальні маркери, йдеться в статті «Корінь зла».

Україна, з погляду соціології, дуже цікава країна. Власні перспективи люди оцінюють ліпше, ніж країни. І це – перманентна тенденція, стверджує в «Дзеркалі тижня» Ірина Бекешкіна, яку журналісти називають «соціологом з репутацією». Коли людей запитують: чи зміниться ваше життя на краще наступного року, більшість упевнена, що так. А якщо те саме запитують, але щодо країни, більшість відповідає, що очікує змін на гірше. Бекешкіна вважає, що так відбувається, бо 75% українців отримують інформацію з телебачення, де показують, що все в країні дуже погано. Наголошуючи на важливості громадянської активності, соціолог зазначає, що поки в більшості українців життєвий простір обмежений рамками своєї родини й квартири, якогось прогресу в розвитку громадянського суспільства навряд чи варто очікувати. Українці мають зрозуміти: основне, що вони можуть залишити своїм дітям, це – країна. Заголовок матеріалу – «Ірина Бекешкіна. Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно».

Про те, чим небезпечна економічна занедбаність звільнених територій розповідає «Український тиждень». Автор статті Денис Казанський зазначає, що доки тривають дебати про долю непідконтрольних Україні територій, відновлювати тамтешню економіку ніхто не поспішає. Однак, як тільки в підконтрольних Україні районах Донбасу з’явиться хоча б кілька значущих історій успіху, прикладів будівництва або відродження великих виробництв зі створенням сотень робочих місць, престиж української держави та центральної влади відразу ж зросте. Причому в очах мешканців не тільки підконтрольних територій, а й ОРДіЛО.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG