Доступність посилання

ТОП новини

Нас об’єднує бажання мати свою країну, а роз’єднує бачення цієї ж країни – Віктор Винник


Віктор Винник

Напередодні Дня Незалежності Радіо Донбас.Реалії вирішило спитати у митців з заходу і сходу України про те, що об’єднує українців, що таке незалежність, і як можна порозумітися людям різних поглядів. Сьогодні на ці питання відповідає Віктор Винник, фронтмен рок-гурту «МЕРІ».

– Яким для тебе був День Незалежності в 1991 році? Яким ти його запам’ятав?

– Мені вже було достатньо років – 15. Я чомусь добре запам’ятав ті моменти. Зараз, коли кажуть про незалежність, в тому є якась урочистість і пафос. Я як свідок тих подій точно того не відчував. Абсолютна більшість людей цього не відчувала. Було модне слово «нєпонятка». Тому що, я пам’ятаю, я пас худобу в селі і сусід, на горах це називалось «нанашко», він слухав таке радіо і звідти звучали такі незрозумілі речі, як путч. В ті часи ніхто не вірив, що, така країна як Союз може розвалитися. І коли сталося проголошення, то це було щось з розряду, от якби нам зараз сказали, що є інопланетне життя і якісь докази навели, а ми такі: ну так, так. Може в центрі були якісь інакші відчуття, але повір, на місцях це було якось так «Ну, ок, незалежність, класно. Що з тим робити далі?».

Ніхто не вірив, що, така країна як Союз може розвалитися

Тому цей момент він був тривожний і цікавий, бо тобі 15 років і все починається, злам такий серйозний. Незалежність тоді ніби просто впала на нас з неба і всі ці роки була, а тепер треба перед мамою історією здавати іспит на те, чи достойні ми цього всього.​

–Ти живеш на заході, я народилася на сході, і в кожному регіоні це сприймалося по різному. Я, на жаль, не пам’ятаю як воно було, бо мені тоді було два роки. Але кажуть, що на Донбасі багато хто підтримав незалежність України. А як це відчувалося на Заході? Мені розповідали, що наприкінці 1980-х тут вже вивішували українські прапори, якісь інші підпільні акції боротьби відбувалися.

– Все це було, тільки я дозволю припустити собі таку думку, що уявляли інакше, як і сто років назад. Йшлося про незалежність України, але про не справжню. Про якусь автономію… Але так, щоб одразу – раз і все, власна країна. Звичайно, що тут абсолютно жива пам’ять про повстанські рухи. І вже з другої половини 1980-х, коли конав Союз, був такий період, що нам в школі дозволили не носити піонерські галстуки. Тоді вже з’явилися тризуби, і з того боку лацкана носили зірочку, а з цього тризуб. В нас був прогресивний вчитель співів, і ми співали на уроках хітові тоді «Белые розы» і гімн України. Перша «Червона рута» пройшла. Злам вже був, але все одно ніхто не вірив, що буде глобальна така незалежність. От як люди могли знати за незалежність? Грубо скажу, як раби могли голосувати за незалежність? Як може людина голосувати за то, чого вона ніколи не бачила? Для кожної людини було своє уявлення про незалежність.

– Десь з 2004 року почалося активне протиставлення сходу заходу, ніби то різні землі і люди. В твоїй пісні «Я з України» є рядок «Одна земля і Донбас і Карпати» чи дійсно це одна земля, саме для тебе?

– Земля одна, а от чи одні люди? По моїх відчуттях – ні. За всі ці роки я маю багато опонентів стосовно цієї фрази. Здається, це був 2015 рік, ми були в Слов’янську, і щось я там вештався містом і заблукав. А там був патруль, і я питаю українською, а у відповідь «Ваши документы. Что вы тут делаете?». Я спитався, а хіба я не вдома? Ну, вони так на мене подивилися, дуже багатозначно. Я прекрасно бачив, як якісь бомжі плювали в колони техніки, і кидали пляшками в БТРи.

І люди, які підтримували Україну, яких меншість в цих населених пунктах, вони готуються до найгіршого. Вони кажуть: «Якщо ви відійдете, це дуже добре, якщо нас розстріляють одразу» – це їх слова.​

– На твою думку, чи можливо цю ситуацію виправити, чи вже настільки сильне протистояння, що люди не здатні між собою домовитися?

Зрозуміло, що потрібно Росії, Росії потрібна Україна

– Це саме цікаве. Хто винен придумаємо, або знайдемо, а от що робити… Я дивлюся багато аналітиків та інших розумних людей, і в кожного є своя формула виходу. Я не думаю, що є формула, бо це як формула щастя. Одні заявляють, що нам потрібно взагалі відмовитися від територій, тому що вони заражені. Інші кажуть, що в жодному разі. Це питання було б доречним, якщо би у нас не було сусіда. Якби просто сталася ситуація, і ми собі в країні щось для себе вирішували. А ми під тиском. І мета оцього всього – це не ті кілька територій. Зрозуміло, що потрібно Росії, Росії потрібна Україна.

Всі ці попередні роки кривою кобилою ми якось дрейфували, і конфлікт заморожувався. І світу вигідний цей конфлікт, що жевріє, бо світ зайшов в економічну кризу, а зараз ще й епідемія, куди там ще Україна…


– А ти як артист згоден вести культурний діалог для того, щоб люди знайшли спільну мову?

Ми говоримо про онкозахворювання, а артисти – це примочка

– Це дуже косметичні міри. Це настільки запущена форма хвороби… Розумієш, ми говоримо про онкозахворювання, а артисти – це примочка. Хоч ми і їздили на схід, і люди прекрасно сприймали. Але треба розуміти, чому вони це сприймали. А тому, що, наприклад, в Новоайдарі, як сказав нам директор клубу: «Тут в останнє в 93-му році був концерт Софії Ротару». І все, більше нікого: ні наших, ні ваших, ні їхніх. Виросли покоління, які не розуміють, хто там приїхав. Хоча там прекрасно розуміють, знають і говорять українською мовою. Але це може діяти тільки в комплексі. Зрештою, про це треба було говорити всі ті роки: м'яка сила, культурна політика, українізація – слово таке страшне.

Там є люди, які приходять і плачуть, кажуть, що чекали того всі ці 30 років, а це сталося тільки як війна почалася

Але коли вже є війна, мільйони переміщених осіб, коли кров і зараз приїздити… Зараз вже і тренду такого немає, хіба що Анжеліка Рудницька робить концерти на сході, але глобально то нічого не змінить. Звичайно, що там є люди, які приходять і плачуть, і кажуть, що чекали того всі ці тридцять років, а це сталося тільки, як війна почалася. І це результати відсутності культурної та гуманітарної політики в цьому регіоні. Бо регіон був залишений сам собі, і, де-факто, це була інша республіка. В великі міста приїздили українські артисти в два чи три клуби, на День Незалежності робилися якісь концерти, футболи, але глобально регіон жив своїм життям, своїм замкненим циклом, кланами і структурами.

– Але ж ти все одно почав їздити, як ти кажеш, в русифіковані регіони. Чому це важливо?

Легко бути патріотом на західній Україні

– Світом рулять диваки. Це активісти, люди які не мириться, яким не все одно. Коли я приїжджаю, мені реально важко стримувати сльози, бо бачу прекрасних людей, які живуть в тих обставинах. І я бачу, наскільки це для них важливо. Але і розумію, як все це страшно, до чого ми дійшли, що ці гетто, острівки такі маленькі України в цих русифікованих містах. Ти ж розумієш, бо сама з такого міста, ти напевно знала всіх людей, яким це було потрібно, які витрачають на це час і кошти.

Легко бути патріотом на західній Україні, коли тут і так все нормально, коли середовище українське не тільки за мовою. А там – це інше питання. Коли під тиском, коли це реально небезпечно для здоров’я і життя. Так було навіть не в часи війни, а зараз тим більше. Безперечно, при будь-якій можливості це треба робити, але не треба переоцінювати себе та свої можливості, свою місію. От ми зараз поїдемо, заспіваємо «Ой, у лузі червона калина», і все, і зійде сонце над Донбасом. Ні. Все це робиться на своєму місці, і заради тих людей яких ти запам’ятав, яких ти знаєш, і яким це потрібно. Вони живуть від зустрічі до зустрічі, як діти. І ти розумієш, як тобі пощастило.​

– Давай не про сумне. Що об’єднує українців?

– Взагалі про об’єднання тяжко говорити, але ті вибори прекрасно показали… Бач, навіть такі страшні речі, як минулі вибори, вони потрібні, щоб пелена з очей для декого впала. Коли почалася війна, я чогось наївно думав, що абсолютна більшість українців зрозуміє, що таке Росія. Вона не приховувала свого обличчя. Але ні. Кількість ця зросла, але не критично. Люди, які були лояльні до Росії, вони будуть закривати очі і розказувати, що Україна, як і Грузія, напала сама на себе. Виявляється це не працює.

Нас має об’єднувати те, що ми сприймаємо Україну як свій дім

І ці вибори показали, що цю владу обрав не центр, не русифікований схід чи південь. Прекрасні цифри показала: свята Галичина та сувора Волинь. Про що це говорить? Про те, що є речі, які живуть глибоко, що населення, яке пам’ятає голодомор та репресії, але виявляється можна подивитися серіал і повірити. Дорослим людям можна повірити в абсурд, тому що гірше не буде. А тепер, коли питають хто як голосував, то ніхто, виявляється, і не голосував, то звідки ж взялися ці цифри? Ось цей совок в умах і душах нас і об’єднує. Це ж люди різні за конфесіями, за мовою, за ментальністю, але вони взяли, і оця тупість прекрасно їх об’єднала. Так чи не один ми народ? Та один народ!

А якщо серйозно, то що таке країна? Є території, у нас бачиш, по гімну від Сяну до Дону, по факту, ми живемо в кордонах УРСР. В нас дійсно неоднорідна країна. У нас немає іншого дому. Нас має об’єднувати те, що ми сприймаємо Україну як свій дім. Повинно об’єднувати бажання мати дім. А потім включаються моменти: а як оформити ці кімнати? І починається – одні хочуть килими на стінах, інші кажуть, що на підлогу.

Об’єднує нас бажання мати свою країну, а роз’єднує бачення цієї ж країни. Хоча тут немає бути різних поглядів, але у половини населення воно якесь дуже дивне, бачення цієї країни. Вони погоджуються, щоб територіально це називалося так, але культурно і ментально вони хочуть це мати з іншої країни.

– Давай відійдемо від таких філософських роздумів. Яка ідеальна Україна Віктора Винника?

Щоб, коли я йшов по Донецьку, на мене не дивився саркастично патруль

– О! І замайоріли червоно-чорні стяги (сміється). Ідеальна Україна Віктора Винника – це звичайна українська Україна. Країна, яка не напроти Європи, а яка має відношення до Європи. Якщо ми хочемо Європи, а це демократія, а демократія – це відповідальність, в першу чергу. А ми хочемо стандартів, але, щоб кум порішав. Я би хотів, щоб настали часи, коли кум не зможе порішати. Щоб це була країна-дім. От щоб, коли я йшов по Донецьку, на мене не дивився саркастично патруль.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG