Ізюм, Буча, Ірпінь – це тільки три міста України з переліку тих, які найбільше постраждали від російської агресії. Деякі з них уже звільнені українськими військовими, за деякі досі йдуть бої. Радіо Свобода розшукало людей, яким пощастило вибратися з цих «гарячих» точок Київщини та Харківщини і які зараз перебувають у безпечних місцях на заході країни.
Що пережили та про що мріють зараз – вони розповіли Радіо Свобода.
10 днів у підвалі й виїзд без «зеленого» коридору
Пенсіонер Андрій Войтович – із міста Ізюм Харківської області. Війна для нього почалася 24 лютого з масованого обстрілу. Чоловік із родиною та сусідами одразу ж перейшли у підвал.
Все було в уламках заліза, цегли, у битому склі. Воно впивалося в ноги, хоча я був узутийАндрій Войтович
«Десять днів ми лежали на холодній бетонній підлозі в підвалі. Виходити ми не могли – були постійні бомбардування. Росія скидала бомби на місто Ізюм – страшно, безжально. І я сам бачив, як бомба потрапила в центр міста, – величезна вирва. На наших очах місто перетворилося на руїни. Вранці я вийшов, хотів сходити на пошту за пенсією, але не зміг. Все було в уламках заліза, цегли, у битому склі. Воно впивалося в ноги, хоча я був узутий у кросівки. Зруйновані будинки, зруйнована школа старовинна, якій було 200 років. Парк повністю перетворився в руїни. Церква вціліла. Були видні сліди пожежі. І так було постійно: щоночі налітала маса авіації, щоночі вони бомбили й обстрілювали – ракетами, «Градами», які влучали в житлові будинки», – розповів Андрій Войтович.
У підвалі чоловік із дружиною та сусідами сиділи на сухом’ятці – що хто встиг взяти з дому. Вода була.
«Ми ділилися одне з одним їжею. Багато хто почав виїздити з Ізюма, хоча не хотіли кидати свої будинки. Упродовж місяця Ізюм чинив спротив. Стояли бійці ЗСУ, тероборона, обороняли місто. А потім знайшовся зрадник – місцевий житель, який провів убрід через річку Сіверський Донець російські колони, допомагати, щоб вони брали в оточення ЗСУ... У наш багатоквартирний будинок влучили дві ракети. І ми зрозуміли, що час виїздити, що є загроза життю», – розповів житель Ізюма.
До залізничного вокзалу в Барвінковому подружжя вивезли машиною волонтери. «Зеленого» коридору не було: їхали на свій страх і ризик через уже встановлені російськими військовими блокпости. Далі вони сіли на потяг «Краматорськ – Ужгород» і так опинилися на Львівщині. Сюди також приїхали їхні діти з Харкова.
Зі мною мої діти, онук – я радію, дивлячись на них, це допомагає жити. Ми віримо, що проженемо цю нечистьАндрій Войтович
«З собою ми взяли тільки документи й невелику сумку. Удома лишилося все. У квартиру над нашою квартирою влучив снаряд. Ми всі в одну мить стали бідними, «обнулилися». Але за це ми не хвилюємося. Головне, що живі. Головне – Україна бореться. У місті Ізюмі, коли ми звідти виїздили, ще залишалося близько 30 тисяч людей, це майже половина населення. Дехто з сусідів досі сидить у підвалах. Також під завалами є тіла людей, їх не можуть дістати через обстріли. Напевне, нам ще належить дізнатися багато печальних новин… Зі мною мої діти, онук – я радію, дивлячись на них, це допомагає жити. Ми віримо, що проженемо цю нечисть. Україна обов’язково відродиться, стане квітучою. Вірю в Україну, молюся за неї, це – наш дім», – сказав він.
Два дні в окупації
Георгій Биков із Бучі, що на Київщині, з родиною два дні прожив в окупації. Каже: був свідком того, як російські військові намагалися приховати сліди своїх злочинів.
Війна для нього почалася вранці 24 лютого із телефонного дзвінка сина. Потім пролунали перші вибухи.
«Жінка, я і син – він у нас людина з інвалідністю – жили в центрі Бучі. Зовсім не думали, що буде напад. Зранку ми ще спали, коли другий син з Києва зателефонував: «Вмикай телевізор!». І більше нічого не каже. Це була 8-а ранку. Я увімкнув – і зразу ж, хвилин через п’ять – вибух. Не в Бучі, а поряд, за п’ять кілометрів, у Гостомелі, де аеродром. Почали літати вертольоти… Вийшов на вулицю, а там черги – до магазинів, до аптек. Ажіотаж розпочався зразу. Пізніше щось прилетіло. Снаряд був добрий – бо два поверхи сусіднього будинку вивернуло. У прибудові до мого будинку уламками повибивало вікна. Ми сиділи в будинку, де живе дружина, – за 500 метрів. То так гахнуло, що в неї впала витяжка над плитою», – розповів чоловік.
Дивлюся у вікно – по центральній вулиці йдуть чужі танки. З буквою «V». Найгірше було – бачити окупантів прямо на нашій вулиціГеоргій Биков
7 березня, згадує чоловік, до міста зайшла російська техніка. Хоча зранку було повідомлення, що Бучу контролюють українські військові.
«В обід чую якийсь гуркіт. Думав: літаки. Дивлюся у вікно – по центральній вулиці йдуть чужі танки. З буквою «V». Поки стріляли, бомбили, ми ховалися в підвалах – але це можна було пережити. Але найгірше було – бачити окупантів прямо на нашій вулиці», – каже чоловік.
Під російською окупацією родина прожила два дні.
«Вони їздили танками по центральних вулицях. Стріляли. Ми з дружиною пішли до лікарні – вони їдуть, починають стріляли з автоматів. Добре, що нам відчинили двері в лікарню, ми заховалися. Бачив таку картину. У нас вікна виходять прямо на лікарню. Бачу: їде БТР, «швидка» і екскаватор. І везе якісь такі вагончики. Ті поїхали через головний вхід до лікарні, а той поїхав у морг. Повіз ті вагончики. Через пів години – знову. Виїздить БТР, «швидка» і за ними – екскаватор. І поїхали на Варшавську трасу. Я думав – за своїми солдатами. Зараз я розумію, що то вони звозили й хоронили тіла цивільних жителів. Зараз, коли стало відомо про звірства у Бучі, я думаю, що бачив саме це», – розповів чоловік.
Зараз, евакуювавшись на Львівщину, літній чоловік мріє про одне – повернутися до Бучі й допомагати у її відновлені.
«Поки, сказали, туди небезпечно вертатися. Але коли повернуся – займуся відновленням своєї прибудови. Я займався столярною справою, все вмію сам. І людям допоможу», – поділився планами чоловік.
«Нас бомбить Росія… Був такий шок»
Пані Ніна з Ірпеня – етнічна росіянка. В Україні вона вже понад 45 років. Навчалася в Харкові, довгий час жила в Херсоні, а потім – під Києвом. Війна не застала її вдома, в Ірпені, тільки дивом. Розповідає: напередодні, 23 лютого, поїхала до доньки в Київ – сходити в театр. Обоє – театралки.
«Пішли на Ольгу Сумську, Юрія Горбунова й Олексія Вертинського. Були дві сатиричні постановки за Чеховим. Я так сміялася, а донька ще й каже: «А мені щось так тривожно»… Було пізно, я заночувала у доньки. А тоді – 5-а ранку, темно, тихо. Чую: донька з кимось розмовляє. І такий голос у неї… А тоді каже: «Подруга подзвонила, війна, нас бомблять». Я схопилася, кажу: «Хто?». Каже: «Росія». Був такий шок. Не зразу дійшло», – розповіла Ніна.
Додому жінка вже не потрапила. Було чутно вибухи, повертатися до Ірпеня було небезпечно.
«Ми думали: що робити? Думали, що Київ буде в гіршому становищі, ніж Ірпінь, бо тут уряд, влада, все. І вирішили поїхати до Ірпеня, до мене. Не поїхали, бо все стояло в «корках». А свого транспорту у доньки немає. І ми не стали їхати. І ночували в підвалі. Спершу намагалися бути у квартирі. Але це 20-й поверх. Сказали: в ліфтах не їздити. Як тільки тривога – біжимо. Поки добіжимо з 20-го поверху вниз, у підвал… Тільки вийдемо з підвалу, повернемось у кватиру, почистили зуби чи зварили яйця нашвидку поїсти – знову тривога, знову біжимо у підвал», – каже вона.
Тільки вийдемо з підвалу, повернемось у кватиру, почистили зуби чи зварили яйця нашвидку поїсти – знову тривогаНіна
До 2 березня мати з донькою ховалися на паркінгу та в підвалі, а далі, коли в сусідній будинок влучила ракета, вирішили виїздити. Жінки змогли взяти квитки на потяг Київ-Трускавець, але їх вже ніхто не перевіряв – усі потяги на захід стали евакуаційними й безкоштовними. Пощастило, каже пані Ніна: у купе їх було всього шестеро. Інші люди спали прямо в проходах.
«Вокзал у Києві був темний. І мені так запам’яталося: жіночка на пероні й у неї у слінгу – дитинка. Боже, це жахливо. Цей кадр стоїть перед очима», – каже жінка.
Зараз жінка разом із донькою – у безпеці, на Львівщині. З родичами, які є у неї в Росії, не спілкується. Ще одні родичі – у Чернігові, розказує вона. Місяць вони просиділи в підвалі, зрештою змогли вибратися до Польщі. Що сталося з її будинком в Ірпені – жінка зараз достеменно не знає.
«Відомо, що мій будинок пошкоджений. У нас неподалік підприємство – фільтри робили для води й пластикові вікна. То я знаю, що з боку Бучі стріляли «Градами» і цей завод розбомбили. Він горів. Ударна хвиля й прильоти бомб – це все дісталося й нашому будинку. Був прямий приліт в одну з квартир», – зазначає пані Ніна.
І якщо я не говорю поки що українською, це не означає, що я не люблю УкраїнуНіна
В евакуації донька Ніни працює дистанційно, а сама жінка – ходить на курси української мови. Для неї, росіянки за походженням, це непросто.
«Донька працює «на удальонці». А я кажу: «Буду вивчати українську мову!». Мені дали контакти безкоштовних курсів, я почала ходити. Ми ще не розмовляємо українською, соромимося, але це – справа часу. І якщо я не говорю поки що українською, це не означає, що я не люблю Україну. Вона – в моєму серці», – сказала Ніна.
«Що допомагає мені це все пережити? У нас є кішка. Я дивлюся на неї – і посміхаюся. Мрію тільки про перемогу. Коли повернуся додому – займуся квітами. У мене квіти, багато орхідей», – додала вона.
