Однією з ознак подій сторічної давнини було те, що вчорашні вороги невдовзі могли стати нейтральними одне до одного чи навіть союзниками. Наприклад, якщо в першій половині 1919 року Українська Народна Республіка ворогувала з Польщею, то наприкінці того ж року відбулося певне порозуміння. А у квітні 1920-го між УНР і Польщею був укладений союз. Щось подібне відбувалося між українцями й російськими білогвардійцями. Восени 1919 року між ними дійшло до війни. Утім, невдовзі Галицька армія вимушено уклала союз з білими, а потім – із червоними росіянами.
А 100 років тому, влітку 1920 року, український і білогвардійський керманичі Петлюра і Врангель шукали порозуміння проти більшовицького керманича Леніна. Про пошук запізнілого українсько-білогвардійського порозуміння Радіо Свобода поговорило з істориком, автором проєкту «Історія без міфів» Владленом Мараєвим.
– Влітку 1919 року, коли генерал Денікін сунув на Україну, то його відозви називалися «До населення Малоросії». А влітку 1920-го, коли генерал Врангель вирвався з Криму й опанував південні регіони України, у нього вже відозви адресувалися «Синам України». Як змінювалося ставлення російських білогвардійців до українського руху в 1918–1920 роках?
– Ставлення білого руху до України та українського питання безумовно змінювалося і змінювалося залежно від перебігу подій на фронтах протистояння з більшовиками. Поки справи для білогвардійців йшли добре або відносно добре, їхнє ставлення до України було абсолютно непримиренним.
Поки справи для білогвардійців йшли добре або відносно добре, їхнє ставлення до України було абсолютно непримиренним
Історія з Денікіним 1919 року це прекрасно продемонструвала. Якщо почати ще з 1918-го, коли білий рух тільки оформлювався і був ще досить розрізненим, то і ставлення було різне. Якщо брати тільки Південь Росії, то це і Добровольча армія генералів Корнілова, Алексєєва, Денікіна, і Всевелике військо Донське отамана Краснова, і Кубанська народна республіка, і Терське козацтво. До кінця 1918 року вони ще не були об’єднані в єдину структуру.
Скажімо, між Українською Державою гетьмана Скоропадського та козацькими Доном і Кубанню встановилися партнерські союзницькі відносини, тому що вони підтримували одне одного. Були переговори й з Добровольчою армією, але там відносини були значно прохолодніші та більш напружені. Тому що офіційна позиція Денікіна та його найближчого оточення – боротьба за єдину і неподільну Росію.
Українське питання трактувалося як австрійсько-німецька інтрига, спрямована на послаблення і розподіл єдиної Росії
Україна трактувалася винятково як Малоросія, тому й саме слово «Україна» заборонялося для вживання. Українське питання трактувалося як австрійсько-німецька інтрига, спрямована на послаблення і розподіл єдиної Росії. Українські губернії трактувалися винятково як частина російського національного простору. Тому без жодних варіантів це повинна була бути територія Росії після перемоги над більшовизмом. Так трактував Денікін.
Коли у січні 1919 року відбулося об’єднання білих сил на Півдні під командуванням Денікіна, утворилися Збройні сили Півдня Росії. Звичайно, його точка зору стала головною. Тому ніяких союзницьких чи будь-яких перемовин з Директорією УНР бути не могло. Зрештою,все це призвело до того, що восени 1919 року відбулася війна між УНР та білогвардійцями. УНР у цій війні зазнала дуже важких втрат і була відкинута у так званий «трикутник смерті». Але й білогвардійці на основному протибільшовицькому напрямку зазнали поразки. Тому що частину сил вони були змушені розпорошувати, зокрема – використовувати проти УНР.
У 1920 році ситуація змінилася, тому що білогвардійці втратили майже все. Вони були локалізовані на території Криму. Врангелю лише трохи вдалося вийти з Криму та взяти під контроль частину Північної Таврії. У цій критичній ситуації він розумів, що треба шукати союзників. Зокрема, цим союзником могла бути Українська Народна Республіка.
– Звідки виходила ініціатива про українсько-білогвардійське замирення і спільну боротьбу проти більшовиків?
– Це більше йшло з білогвардійського боку. Як тільки Врангель прийшов на заміну Денікіну, то сказав, що треба виправити помилки попереднього командування. Бо ті воювали з усіма: і з червоними, і з українцями, і мало не дійшло до війни з російськими козаками. Тому треба домовлятися, як казали білогвардійці, «хоч із чортом, але проти більшовиків». Почалися перемовини, зокрема, в Польщі, де представники Врангеля вступили в контакт з урядовими структурами УНР. Але спочатку йшлося тільки про координацію військових дій.
– Сто років тому до білогвардійського Криму прибула українська військова місія. Яку мету перед собою ставило українське керівництво? Що саме вони хотіли там з’ясувати?
Врангель і його оточення сподівалися відсунути політичні питання на другий план, а на перший – винести можливість військової співпраці
– У серпні-вересні 1920 року в Криму діяла українська місія на чолі з полковником Литвиненком. Також у складі був Левко Чикаленко, син видатного громадського діяча Євгена Чикаленка. Чому саме він, тому що він за рік до того вже побував на Дону з аналогічною місією. Їхня задача була з’ясувати політичне підґрунтя можливого союзу – чи готовий Врангель визнати незалежність Української Народної Республіки. Тоді як сам Врангель і його оточення сподівалися відсунути політичні питання на другий план, а на перший – винести можливість військової співпраці.
– Які були враження української місії від врангелівського Криму?
– Домогтися зустрічі з Врангелем їм вдалося тільки через два тижні після приїзду, якщо не більше. Це означало, що їх там не чекали. Їхній приїзд став певною несподіванкою для білогвардійського керівництва. І враження були такі, що врангелівці не готові визнавати незалежність УНР. Тому що максимальна позиція, яку Врангель озвучив – визнання автономії України на тих самих засадах, що й автономії козацьких утворень, Дону й Кубані, в складі майбутньої федеративної Росії.
З одного боку, це був уже певний крок уперед у порівнянні з позицією Денікіна. Тепер уже йшлося не про Малоросію, а про автономію України в складі федеративної Росії. Так би мовити, щось подібне до проєктів ще 1917 року, коли обговорювали засади федеративної демократичної Росії. Але, з іншого боку, час вже серйозно пішов уперед. За ті кілька років дуже багато змінилося, і Симон Петлюра та його оточення не готові були поступитися незалежністю України заради відбудови якоїсь федеративної Росії.
– Я би вам трохи заперечив у тому плані, що Врангель не одразу прийняв українську місію. Річ у тім, що Врангель, на відміну від Петлюри, особисто керував воєнними діями, а влітку 1920 року були важкі бої в Причорномор’ї. То може в нього не було можливості одразу приймати будь-яку місію.
– Так, він був на фронті.
– Відомо, що восени 1919 року Денікін зазнав поразки значною мірою ще й через те, що українські повстанці, насамперед Махно, зруйнували білогвардійський тил. А як Врангель взаємодіяв з українським повстанським рухом?
– Врангель прекрасно усвідомлював цю проблему. І він робив кроки, щоб налагодити якусь взаємодію з ними. Оскільки повстанський рух – це майже 90% українські селяни, то головним питанням була аграрна реформа. Вона була розроблена врангелівським керівництвом і почала втілюватися. Суть її була в тому, що узаконювалося привласнення землі, здійснене селянами під час революції. Для білогвардійців це революційний крок, на який вони раніше не наважувалися. Тепер вони погоджувалися, що ця «займанщина» легалізується, але селяни повинні сплатити викуп державі. А держава вже розраховується з попередніми власниками за цю землю. Досить ліберальне законодавство і були досить прийнятні виплати з розстрочкою на 25 років.
Врангель розумів, що повстанський рух варто спрямувати саме проти більшовиків
Звичайно, це селян зацікавило. Тому з’явилася база, щоб налагодити співпрацю з повстанським рухом. Врангель також розумів, що повстанський рух варто спрямувати саме проти більшовиків, проти їхньої політики. Тому частину озброєння він передав українським повстанцям. Є такі дані, що приблизно 400 гвинтівок, один мільйон патронів і 15 кулеметів врангелівці передали для українських повстанських загонів Лівобережної та Південної України.
– І Врангель не мав проблеми селянських повстань у своєму тилу, яка так дорого коштувала Денікіну.
– Справді, якщо порівняти 1919-й та 1920 роки – ситуація кардинально змінилася. Значної кількості повстань проти Врангеля не було. Траплялися заворушення, але вони були пов’язані в основному з опором мобілізації. Врангелівці проводили мобілізацію, а селянство, втомлене шістьма роками війни, переважно не бажало вступати знову до армії та воювати.
– У Врангеля був спеціальний референт з українських справ генерал Василь Кирей. Він відомий тим, що свого часу був соратником Симона Петлюри по Гайдамацькому кошу Слобідської України. Загалом, у ті часи люди могли побувати в кількох різних арміях, і Кирей тут не унікальна постать. Але наскільки помітним було порозуміння між Петлюрою та Пілсудським, наскільки Петлюра уникав особистого зближення з Врангелем. Так само і Врангель, шукаючи порозуміння з українцями, намагався уникнути особистого контакту з Петлюрою. Що їм заважало порозумітися чи бодай шукати цього порозуміння?
– Їм заважало шукати особистої зустрічі чи особистого контакту сама ситуація. Петлюра з кінця 1919 року перебував на території Польщі, потім під час спільного походу він приїздив до України, був у Кам'янці-Подільському, Вінниці, побував у Києві.
Але спільного фронту ніколи не було створено між українсько-польськими та білогвардійськими військами, вони були завжди розділені більшовиками. Було логістично складно організувати їхню зустріч.
– Але могли бодай листа одне одному написати! Проте вони навіть на рівні листування уникали будь-якого контакту.
– Так, звичайно. Петлюра та Врангель надзвичайно різні люди і ставилися один до одного з величезною підозрою та пересторогою. Генерал Врангель професійний військовий і за своїми переконаннями був монархістом. У 1920 році він пішов на серйозні поступки, на серйозні зміни у своїй політиці. Але безперечно це консерватор. Петлюра пройшов через українські соціалістичні партії, очолив незалежну Українську Народну Республіку. Врангель, з його точки зору, як мінімум, малобажаний партнер для співпраці.
Петлюра та Врангель надзвичайно різні люди і ставилися один до одного з величезною підозрою та пересторогою
Згадаймо, як ставилася Директорія до генералів Скоропадського, які після повалення гетьманату залишилися в Україні. Дуже мало кого з них брали на службу в УНР, до всіх ставилися з величезною підозрою, як до людей старого режиму. До Врангеля, який очолював білий рух, теж було таке ставлення.
Окрім того, Врангель раніше служив під командуванням Денікіна. Хай він не воював безпосередньо проти українців, а діяв на іншому напрямку, але ставлення до нього було як до потенційного противника. І цей контакт, який намітився між ними у 1920 році, скоріше був ситуативним. Антибільшовицькі сили шукали порозуміння. Проте, якщо у перспективі уявити, що їхні справи склалися добре й більшовики почали програвати, я певен, що протиріччя навряд чи могли б кудись зникнути.
– У спогадах прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа зазначав, що в той час серед частини українських військових були такі настрої, що «нам треба українського Врангеля».
В армії Врангеля, яка офіційно мала назву «Русская армия», було дуже багато українців, за деякими даними понад половину особового складу
– Врангель імпонував саме військовим людям, тому що був професійним військовим. Петлюра – не професійний військовий, а генерал Врангель відзначився під час Першої Світової війни і під час громадянської війни в Росії. Його війська взяли Царицин у 1919 році, теперішній Волгоград – місто, яке понад рік донські козаки не змогли взяти. Він мав досвід і навіть ореол успішного кавалерійського воєначальника. Тому професійним військовим такий командувач міг подобатися.
З іншого боку, в армії Врангеля, яка офіційно мала назву «Русская армия», було дуже багато українців, за деякими даними понад половину особового складу. І там так само існували проукраїнські настрої, саме пропетлюрівські, проуенерівські. Тому що мобілізовані люди з України тяжіли до УНР. Багато хто опинився в лавах білогвардійців ситуативно.
– Отже, ситуація змушувала Петлюру та Врангеля шукати порозуміння. Восени 1920-го білогвардійці погодилися визнати незалежність УНР, якщо її проголосять Українські Установчі збори. Як на вашу думку, Врангель, на відміну від свого попередника Денікіна, був щирий українофіл чи вимушено йшов на поступки?
– Він вимушено йшов на поступки, на мою думку. Тому що це визнання відбулося тільки на словах. Це заява генерала Махрова, який був представником Врангеля в Польщі. Заява була зроблена у жовтні-листопаді 1920 року в умовах, коли Польща вже підписала перемир’я з більшовицькою Росією. Тобто Польща вже вийшла з війни. Це означало, що дуже сильний чинник проти більшовицького фронту зник. Залишилася армія УНР, невелика білогвардійська армія генерала Пермикіна, яка воювала на боці УНР і залишився Врангель у Криму та в Північній Таврії. У такій ситуації їм залишалося шукати тіснішого зближення. І розуміючи, що тепер основний удар червоних буде спрямований на Крим, Врангель вже був ладний робити такі заяви про визнання УНР.
