Були у «Шторм-Z» та «Вагнері», а тепер захищають Україну: відверта розповідь бійців «РДК»

Один провів за ґратами 4 роки, інший – 2, а потім у їхні в’язниці навідалися співробітники ФСБ: пообіцяли «зекам» негайне звільнення, зарплату та зняття судимостей. Якщо погодяться поїхати на фронт.

Так росіяни Михайло «Перс» і Владислав «Вайт» потрапили до окупаційних сил РФ в Україні у складі підрозділів «Шторм-Z» та так званої ПВК «Вагнер».

Один цілеспрямовано їхав на передову, щоб перейти на український бік, а інший навіть встиг взяти участь у штурмі позицій ЗСУ.

Нині ж обидва у складі РДК воюють пліч-о-пліч із українськими солдатами та мріють «звільнити землі України від окупантів й повалити кремлівський режим».

• Що так кардинально змінило світогляд колишніх російських ув’язнених? Що вони зрозуміли на полі бою?
• За що «Перса» командири «Шторм-Z» посадили у яму на 4 дні: без їжі, води та одягу? Які ще «покарання» практикують російські командири?
• Чому «Вайт» не здавався українським солдатам до останнього та боявся «обнулення», тобто кулі від своїх же співслужбовців із ПВК «Вагнера» чи інших російських військових?
• Як Михайло та Владислав потрапили у полон до українських солдатів, та чим були вражені?
• А також, як брали участь у деокупації української території разом із ЗСУ?

– На ваше прохання це інтерв’ю буде російською.
То як ви взаємодієте з українськими військами, де більшість команд українською мовою?

Владислав «Вайт», боєць РДК, ексбоєць «ПВК Вагнера»:
– Ми розуміємо команди.

Михайло «Перс», боєць РДК, ексбоєць «Шторм-Z»:
– З командами неважко. Плюс наші командири в принципі з нами контактують російською мовою, всі дають накази та роз'яснення російською мовою.

Усі ж чудово знають Російський добровольчий корпус (РДК), що це взагалі за підрозділ, хто у ньому воює, тому жодних проблем.

«Вайт»: Усі просто виконують свої завдання.

«Перс»: Є одна спільна мета, до якої ми всі йдемо.

– Це яка?

«Перс»: Звільнити землі України та скинути у кремлівський режим.

– Розкажіть про себе.

«Вайт»: Мені 27 років, уродженець міста Самара. Навчався спершу на перекладача, потім хотів піти на пілота, але щось пішло не так. (посміхається – ред.)

– Я навіть знаю, що ж «пішло не так», як ви кажете.
Шукав про вас інформацію перед записом, і знайшов одну з ваших кримінальних справ: ви обікрали товариша, викрали його машину для продажу на запчастини. Це ваша єдина судимість чи були ще?

– Ні, ця судимість не вплинула на мене ніяк, та й це взагалі не моїх рук справа була. Та у мене судимість 111 є (за кримінальним кодексом РФ – ред.): завдання тяжких тілесних ушкоджень.

Я заступився за дівчину, побив людину, трохи перестарався.

– Людина вижила?

– Так. Цей чоловік потрапив до лікарні і за фактом вже було порушено кримінальну справу. Потім мене закрили до суду у СІЗО.

І ось на суд прийшов цей потерпілий, просить мене не садити, бо він сам був винен... Суддя подивився, дав мені 3 і 8 просто, суворого режиму.
(посміхається – ред. Отримав термін три роки і вісім місяців суворого режиму)

«Перс»: Мені 24 роки, уродженець міста Іваново, Івановська область, Росія.

Навчався на автомеханіка, потім вигадав схему, як заробляти гроші, обманюючи державні компанії.

Здебільшого бив застраховані машини. Іноді будинки спалював.
Тобто страхуєш власність, та й позбуваєшся її.
Оформляєш – далі отримуєш гроші. Все просто.

– На легальній роботі працювати намагалися?

–Так, намагався, але, на мій погляд, соціальний ліфт Росія не надає. Небагатьом вдається кудись вибратися, піднятися (у сенсі рівня життя – ред.)

– У вас своє злочинне угруповання було, як мені вдалося з’ясувати?

– Ну, якщо так можна сформулювати, тоді так. Ну, небагато народу в ньому брало участь, але були спільники.

За місяць можна було 400-500 тисяч рублів заробляти…

Мені, якщо чесно, дуже не хочеться це все вкотре згадувати. Бо згодом для мене це стало неприємною історією.

Правоохоронна система у Росії влаштована так, що злочини там розкривають не тоді, коли їх вчинили, а коли їм потрібно це зробити (повідомити про розкриття злочину – ред).

Коли вони мають план, то починають згрібати на вулицях просто людей і саджати.

Мені підкинули наркотики біля мого будинку прямо у кишеню.

Тицьнути мені документами в обличчя, заламали руки, почали лазити по кишенях і дістали звідти пакети з травою (марихуаною – ред).

Це найпростіший спосіб прибрати людину, підняти статистику
та наповнити в'язницю кадрами.

Згодом це переросло (мається на увазі видозмінилося – ред.) – і вже почали садити за пости, за лайки, за якісь висловлювання в інтернеті.

Війна (РФ проти України – ред.) триває вже 10-й рік.

У 2014 році мені було 15 років, та (відтоді – ред.) десь брав участь у якихось зборах. Там була певна компанія людей, які були проти…

– Ви гадаєте, саме через це вам і підкинули пакетик з марихуаною? І скільки її там було?

– 9 грам. Як для російського законодавства – це дуже багато.

Мене посадили у 2019 році.

«Вайт»: Я потрапив я у 2020-му році до в'язниці, відсидів 2 роки.

– Хочу запитати про ваш побут у в'язниці. Чому? Бо за ґратами у РФ зараз чимало українських військовополонених. Намагаюся зрозуміти, у яких вони умовах можуть бути.

– У плані побуту у тебе не буде нічого, поки ти сам це якось не дістанеш. Їжа? Їжа там справді погана, її неможливо їсти.

У є у Росії в'язниці, де ти просто… Ну ти завжди синій ходитимеш. Тебе просто битимуть. Все залежить від режиму та в якому регіоні ти перебуваєш.

«Перс»: Їжа взагалі ніяка.

Роками капуста, роками лосиний корм. Лосиний корм знаєте, що таке? Картопля без крохмалю, якою лосів годують.

Таке враження, співробітники установи ось цієї завели тебе як домашню тварину, і роблять, у принципі, що хочуть.

Наприклад, начальник загону мого, співробітник адміністрації, вирішив чомусь, що мені не потрібне дострокове звільнення. Це було його особисте рішення. І мої листи він нікуди не надсилав, на мої запити не відповідав.

Виправна система Російської Федерації – це просто паразит на тілі держави, країни, землі, людей, які сплачують податки.

Система, яка працює, щоб стримувати незгодних (з політикою Кремля – ред.), прибирати тих, кого заважає. Просто – відстійник, смітник.

Для військовополонених росіяни намагаються створити умови, що максимально ламають, пригнічують.

Бо кого поставити наглядати за людьми, на яких ти напав і намагаєшся забрати у них дім?

Ідейного варвара, якому легко вдарити когось, голодом поморити…

– Початок повномасштабного вторгнення ви зустріли за ґратами обоє. Розкажіть, будь ласка, по черзі, як відбувається вербування. У вашому випадку, Владиславе, у ПВК «Вагнер», у вашому випадку, Михайле, у «Шторм-Z»?

«Вайт»:

– Наша зона була перекрита десь у три кільця спецназу. Прилітає на вертольоті Пригожин зі своєю охороною

Зайшов, заїхав Пазик зі спецназом, з охороною його. Нас пошикували на плацу. Десь близько 1200 осіб.

Пригожин почав говорити, що має можливість забрати будь-кого, бажано з великими термінами, за тяжкі злочини: воювати, стояти на другій лінії, оборони.

Виголосив промову та поїхав. Залишилися два ФСБшники, які почали набирати народ.

Близько 280 осіб почали проходити відбір. Не було фізпідготовки, не дивилися й на те, хто старий чи ще щось. Брали всіх.

Пригожин спершу сказав, що всі через півроку отримають, по-перше – виплати, по-друге, життя із чистого аркуша.

Знімаються всі судимості, і ти просто вільний. Навіть якщо пробиватимуть по базі, у тебе не буде жодного приводу в поліцію.

Я вирішив піти, щоб очистити свою судимість.

– Етичне питання перед вами стояло? Владиславе, «піти» – це абстрактне слово. А фактично – ви їхали в Україну вбивати українців. Воювати в окупаційній армії.

– Розумієте, коли Пригожин говорив спершу, він нас не готував, що будемо в штурми йти, вбивати.

Я пішов, щоб скоріше звільнитися і виїхати з Росії.
У мене батьки живуть закордоном, і через судимість я не міг туди виїхати. У мене до цього була «шенгенка», але «шенгенку» мені перекрили, потім мені її не давали через судимість.

Зрештою я пішов. Нас усіх за один день прогнали, 280 людей.
Усім підписали якісь папірці.

За тиждень за нами приїхали, відвезли до аеропорту: сіли на Л-76, полетіли в інший аеропорт. Когось вертольотами, когось на КАМАЗах, перебазували за кордон Росії з Україною.

На території України ми проходили курс навчання впродовж двох тижнів. Першого ж дня нас екіпірували, видали зброю. З наступного дня розпочалися тренування.

«Перс»:
– Коли прилітав Пригожин, було зрозуміло – з ним їхати не треба. Усі знають, які там у «Вагнері» традиції (показові публічні страти – ред.)

І був такий страх, що нічого не вийде. Я вирішив чекати далі. Чекав ще трохи, плюс-мінус півроку. І пройшла інформація про те, що Міністерство оборони забирає проєкт Пригожина.

Такі самі умови: друга лінія (на передовій – ред.), зарплата контрактна, 205 тисяч рублів.

Зарплата та бойові гроші, які Путін пропонує всім.

Цікавий факт, що я спілкувався з деякими людьми з групи, які вижили (після перебування на фронті у підрозділі «Шторм-Z» – ред. ), і вони кажуть, що ніхто не бачив цих грошей.

– А ви бачили?

– Я – ні. Я за весь час там одержав один раз зарплату 37 тисяч.
Я туди їхав, розумієте, не військову кар'єру будувати й не гроші заробляти.

– А з ким контракт укладали?

– Із Міністерством оборони Росії.

Підрозділ «Шторм-Z» – це Міністерство оборони (РФ – ред.).

«Шторм-Z» – це штрафбат у сучасній російській армії.
Там перебувають колишні ув'язнені; мобілізовані, які відмовилися виконувати наказ, або виконали наказ не так…

За екіпіруванням там 4 магазини, гранати та бронежилет з каскою.

– Хто проводив ваше вербування, рекрутинг у «Шторм-Z»?

– Місцеві ФСБшники. Двоє людей, які займалися табором, в якому я сидів.

– Ваш безпосередній командир був кадровим військовим чи теж колишнім в'язнем?

– У структурі, у якій був я, хоч можливо, у той час так склалося:
усі командири, аж до командира батальйону, були колишні в'язні.

Для мене це було дикістю. Отримувати накази від людей, які щойно зі мною сиділи в одній в'язниці. І ще невідомо, як вони там сиділи та ким вони там були…

Офіційно я виїхав на окуповану територію 3 травня.

Автозак, аеродром військовий, другий аеродром та колони УРАЛів.

– Ви на той момент відсиділи 4 роки?

– 4 роки та 2 місяці.

Коли ми вже були на військовому аеродромі у Ростові-на-Дону, вийшов інший генерал. Каже – ви штурмовики. Як хто не хоче? Ну, зараз розберемося, ану покажіться.

Ніхто не виступив проти. Усе закінчилося на рівні якихось розмов за спиною, обговорень.

– Скільки ви, Михайло, і ви, Влад, пробули у статусі окупанта?

«Перс»: Півтора місяця.

«Вайт»: Півтора місяця.

– Владиславе, ви коли потрапили в Україну?

– 27 вересня 22-го року.

– Який курс молодого бійця у ПВК «Вагнер»?

– Два тижні. Наші тренування тривали по 20 годин, 4 години на сон.

Усі наші тренування ми перебували у броні, у повній амуніції.

Сидиш у якомусь приміщенні на лекції з саперної справи чи топографії, просто у вікно залітає граната… Якщо ти не встиг, ну то й не встиг. «300» (поранений – ред.)
Отак от у нас проходили тренування.

Ще коли ми тренувалися, люди намагалися втекти. Сенс? Цивільні допомагали їх шукати.

За кілька годині втікачі вже зв’язані лежали у кунзі. Потім їдуть їх «обнулюять» і все.

– Що це означає?

– Вбивають.

– Яким чином?

– Кулею у лоб.

– Михайле, який курс молодого бійця у «Шторм-Z»

«Перс»: На мою особисту думку, і з досвіду, отриманого вже по тому,
це не курс молодого бійця, це просто дозвілля на повітрі у броні з автоматом.

Що хочеш робиш, куди хочеш ходиш. Хочеш ідеш на тренування, хочеш не йдеш. Рухалися колони до тренувального полігону – кілька кілометрів відійшов, залишився на березі якоїсь річки. Жодного контролю.

Приїжджали журналісти (російських медіа – ред.), і коли треба було зняти якісь тренування, самі інструктори переодягалися у форму, яку нам давали, брали нашу зброю – показували, мовляв, ось «Шторм-Z» ось який, це типу спецназ... Але насправді це не так.

Історія є цікава… (посміхається – ред.)
Загалом був невеликий полігон з підготовки екіпажів бронетехніки.
Посадили колишніх ув’язнених за танки. Ну, реально за бойові танки.
І був один день, коли приїхали якісь там «великі зірки» – хотіли подивитися, що відбувається на полігоні, як підготовка взагалі відбувається.

– «Великі зірки» – це хто?

– Ну, командир батальйону 4.8.8 – це підрозділ, який працював і працює досі у Кремінній, на тому напрямку. Плюс ще один комбат був 2.5.4. Це підрозділ, у якому був я теж, на тому напрямі. На Луганщині.
І начальник штабу. Підполковник, який керував усіма цими тренувальними таборами на тій території. Їх було три.

І ось один з екіпажів їхав з цього тренування, і їхав не як завжди. Башта у танка була повернена у бік, де стояли ці люди.

Тут ще один екіпаж, на БМП виїжджає з іншого боку, і вони зіткнулися, грубо кажучи, ніс у ніс.
І танк різко зупинився. А при різкій зупинці там є електронний спуск. Постріл за замовчуванням.

Він зупиняється, відбувається цей постріл – і чотири «великі зірки» прямо вбиває прямим пострілом, прямим попаданням.

– Тобто тренування «Шторм-Z» закінчилося тим, що танк вистрілив у своїх же?

– У офіцерський склад, так.
І ще в одного перевіряючого, який із Міністерства оборони був, із Москви приїхав.

Люди, які вистрілили, вирішили приховати сліди злочину максимально злочинним шляхом – просто танк у річці втопили.

Так за два дні «Шторм-Z» зазнав втрат у вигляді Т-72 та чотирьох представників офіцерського складу (посміхається – ред.)

– А якось покарали цих «шторм-зетівців», які втопили танк?

– Їх забрали просто, запакували й відвезли. Ї ніхто їх більше ніколи не бачив.

Взагалі, з погляду покарань дисциплінарних «Шторм-Z» такі вигадники.

Вуха прострелити, палицями побити, в яму посадити.

Я сам зазнав покарань.

Була історія: людина додзвонилася до своїх батьків, і ті домовилися, що до нього приїдуть. У підсумку ця людина попросила допомогти їй вийти з табору тренувального, вибратися до міста, щоб зустрітися з батьками.

Ідемо до так званих командирів, спілкуватися з ними з цього приводу. А що вони нам скажуть? Ні.

Ми вирішили просто проігнорувати їхні слова та просто пішли. У СЗЧ (тобто самовільно залишили частину – ред.).

Чотири дні потім у ямі під дощем сиділи: без їжі, без одягу.

– Ви обидва, як окупанти, встигли взяти участь у боях проти української армії?

«Перс»: Ні.

«Вайт»: Встиг…

– Встигли? На якому напрямку?

– На Лисичанському.

– Що це був за бій?

– Штурми.

Коли приїхали вперше на базу, десь за 10 кілометрів від фронту, то до нас зайшов командир і сказав, що сьогодні штурм. Ми всі думали, він жартує.

Минуло шість годин, ми всі пішли на штурм.

У нас було два дезертири, які відмовилися виконувати наказ.

Він не виконав наказ? Коли повернувся на базу – викопав собі могилу, його вбили.

Був ще один випадок у групі евакуації: хлопець «сіяв смуту» (оригінальна вимова збережена. Мається на увазі публічно нарікав – ред.) за ПВК «Вагнер» – що нас відправляють на м'ясо, на штурм.

Це справді так було.
Ми як м'ясо йшли просто вперед – і все. У нас не було кроку назад, бо за невиконання наказу ти – «нуль», відступиш – «нуль».

«Нуль» – це вб'ють.

Так от. Через те, що хлопець «сіяв смуту», його викликали на точку – просто отримав кулю.

– Ще раз, я вас правильно зрозумів? Мінімум двох ваших товаришів по службі розстріляли, свої ж, за дезертирство чи невиконаний наказ?

– Так.

Був певний час і певна точка, куди маєш повертатися.

Перебуваючи на позиціях: штурмуєш, займаєш позиції, передаєш ці позиції далі, йдеш далі штурмувати.

Я був у першій групі штурмової – тобто першій групі, яка йшла штурмувати.

Позаду нас «Ахмат» був (підрозділ кадирівців у ЗС РФ – ред), Міноборони (підрозділи – ред.)

Вони всі стояли позаду, але ніхто не просувався вперед. Просувалися вони тільки за наш рахунок. Ми рухаємося – вони рухаються нашими позиціями.

А люди з ПВК «Вагнер», які губилися (на полі бою – ред. Владислав називає їх в оригіналі «потєряшкі» )
– згодом віддавався наказ стріляти їх на ураження.

– Це протесту не викликало у ваших тодішніх товаришів по службі?

– Викликало, але щоб щось сказати, то мають усі за це підписатися.

А не знаєш, кому можна довіряти, кому не можна. Ви просто виконуєте одне завдання, все. А почнеш «сіяти смуту», це дійде до вищих – просто тебе візьмуть і «обнулять»

Коли ти підписуєш контракт, там вказано, що у разі дезертирства – розстріл, у разі невиконання наказу – розстріл, у разі мародерства – розстріл, у разі вживання алкоголю та наркотичних засобів – розстріл.

– Михайле, а ваш тодішній підрозділ «Шторм-Z» – наскільки боєздатний був?

«Перс»: Цей підрозділ призначений для розвідки боєм: людей відправляють, аби дізнатися, скільки там так званих опонентів, яке у них озброєння, як вони відбиваються, і взагалі, як вони реагують.

Просто 20-30 людей (зі «Шторм-Z» – ред.) відправили – 5 повернулися, розповідають. Ну і далі інформація вже передається військовим, іншим кадрам – ухвалюється якесь рішення.

– На вашій пам'яті, скільки максимум загинуло бійців із групи «Шторм-Z», які йшли на розвідку боєм проти українських військових?

– 24 червня, це виходить за три дні до того, як я вже здався, на «нулі» це було 100 або 120 осіб буквально за 8 годин.

Я особисто бачив ситуації, коли приїжджає група людей, людей 20, по них починається обстріл – вони зі страху починають розбігатися, і на мінні поля біжать – просто вмирають там. Чи ще якійсь історії?
Бувало, щось когось поверне – він по своїх стріляти почне, там людей 5 забере із собою…

– Питання для вас обох. Є безліч відео в інтернеті, де російські солдати із різноманітних підрозділів просять у керівництва РФ: дайте нам боєприпаси, дайте нам провізію.

Але ж якщо піти далі у причинно-наслідкових зв'язках, то напрошується питання:
чому ці ж таки російські солдати не запитають у Кремля, що вони роблять у чужій країні – Україні, і за що вони воюють?

«Вайт»: Просто бояться сісти у в'язницю чи ще щось.
У тебе (у РФ – ред.) майже немає права слова:
якщо почнеш щось говорити, то просто «спливеш» у в'язниці.
Ну, а із в'язниці – на війну. Колообіг. (посміхається – ред.)

«Перс»: Або зомбовані, або це їхнє волевиявлення таке – «варварсько-росіянське».

Або наказ він виконує, тому що у нього трьохмільйонний кредит, троє дітей, троє собак – за все платити треба, і він думає, якщо піде у чужу країну вбивати там громадян, таким чином заробить.
Там (у РФ – ред.) насправді небагато ідейних таких людей.

Усі ці «ідєйниє асвабадітєлі» сидять усе по домівках, дивляться новини.

– Владиславе, як ви потрапили у полон?

«Вайт»:
Під час виконання штурму.

Половину групи поклав снайпер разом із кулеметником (із ЗСУ – ред).

Я зіграв відкат у капонір (сховався – ред.), ну, де танки стоять, тільки там не було танків, просто капонір.

Доповів командуванню. Мені командування наказало залишатися на позиції, утримувати її..

Упродовж двох діб я утримував цю точку.
До мене мали надіслати групу – її «задвохсотив» снайпер (український – ред).

Другу групу надіслали – снайпер півгрупи познімав.
Решта відмовилися виконувати наказ.

Я знайшов одного з бійців, він був «трьохсотий», важкий (поранений – ред.)

І коли я накладав йому джгути, мене оточили з двох боків (українські солдати – ред.)

– Тобто ви не здавалися до останнього ЗСУ?

– Я не здавався до останнього, тому що я не знав, що на мене чекає.

Я знав правила «Вагнера», що у випадку здачі, ти – «нуль».

У разі невиконання наказу, ти – «нуль».

У мене була можливість просто взяти й піти туди, звідки я прийшов...

– Але ви боялися своїх, як я розумію?

– Так. Сенс мені йти туди? Просто отримати кулю?
Коли я хоч якимось чином можу поборотися за своє життя (здавшись у полон ЗСУ – ред.).

– Отже так ви вперше зустрілися з українськими силами, тет-а-тет, так би мовити, поговорили?

– Я здивувався взагалі. До мене поставилися нормально, у мене просто забрали зброю, і все, не чіпали. У мене був «трьохсотий», вони цьому «трьохсотому» надали медичну допомогу, поставили крапельниці, 3 кілометри його забрали на ношах самі…

– Українські солдати?

– Українські солдати.

«Перс»: На мій погляд, найбільше непорозуміння, найбільша маячня на російському телебаченні – це те, що там українську державність та український націоналізм, тобто любов до своєї батьківщини, до своєї землі, виставляють у світі ненайприємнішому. Ніби це погано.

«Вони так люблять свою батьківщину, вони – нацисти», – тобто, за російськими мірками, якщо я люблю свою землю, свій будинок, якщо я не хочу, щоб у моєму домі мені щось нав'язували громадяни іншої країни, то я нацист!?

А нацист – це що? Всі знають, які стереотипи з цього приводу складені в голові у «русских»... Не «русских», а у росіян, уточнення зроблю.

У росіянина немає національності. У росіянина є червоний паспорт. І, в принципі, це його обличчя.

– А чому немає національності?

– Тому що росіянином може бути абсолютно будь-хто.
Я коли потрапив у полон, я не зустрів жодного бурята, жодного якута (та інших представників російських нацменшин – ред.), яких би звали національними іменами.

Усі були Ваня, Пєтя, Саша, Кіріл, Ілья.

Кажу – який ти бурят взагалі? Про що ти говориш? Кажу, мову знаєш свою? Відповідає – ні, у нас у школі російську викладають.

Кажу: розумієш взагалі, навіщо ти сюди приїхав (в Україну – ред.)?
Каже – ні. Я відповідаю – ну, то і порийся у собі!
Це, знаєте, як вирок. Ніби приходиш до лікаря на огляд, чекаєш на результати, і кажуть – ви смертельно хворі, ви – росіянин.

– Яке ставлення до вас було у полоні українському, Михайле, і скільки часу ви там пробули?

– У мене історія у цьому плані індивідуальна, бо я відразу з фронту прийшов здатися та воювати в Україну.

Здався я у полон 27 червня.
А 22 серпня я вже у складі Російського добровольчого корпусу почав тренуватися та згодом брати у завданнях.

Мені ж треба було щось взяти із собою – нерозумно було б прийти без нічого на український бік.

Одразу як приїхав (на передову у складі «Шторм-Z» – ред.), я розумів, зараз я що-небудь дізнаюся, що-небудь зберу, потім прийду – хлопцям (із ЗСУ – ред.) запропоную інформацію. Як це вийшло згодом.

Інформацію про місце, де я тренувався, табір, розташування, плюс-мінус блокпости, де розташовані.

На Луганщині цей табір («Шторм-Z» – ред.) був у селі Можняківка, там ще Старобільськ поряд.

Я хотів утекти ще звідти, але, як з'ясувалося згодом, звідти втекти просто неможливо. Безкінечні блокпости, комендатури…

Скрізь ходять (окупанти – ред.), усіх перевіряють, зупиняють. Військова поліція…. Просто неможливо звідти втекти.

Але програма з картами (створена для роботи у ЗС РФ – ред.), програма для польоту на дронах, програма для артилерії, для наведення артилерії – це все я добув.
І коли мене звідти перекинули до Бердянська, ось на той напрямок, вийшло здатися. У селі Приютне, десь там недалеко.

– Чи знадобилася українським військам інформація, яку ви зібрали?

– Вважаю, що так. Це ж позиції звідки дрони запускають, звідки антидронні гармати працюють, де танки стоять, де якісь підрозділи стоять, у кого які вогневі засоби є. І все, все, все. Звідки підвезення, де точки евакуації.

Я тоді просто йшов уперед, приблизно розумів, як мені потрібно поводитися, щоб зі мною нічого не трапилося. І не схибив.

Якихось польських найманців чи американських, афроамериканців із Blackwater, я там не зустрів. (на позиціях ЗСУ – ред. Михайло іронізує над різноманітними повідомленнями російських медіа)

Я зустрів людей, які мені сказали – он Запоріжжя, за 20-30 кілометрів здвіти у мій будинок С-300 прилетіла.

Ось таких людей зустрів. Літніх, молодого віку хлопців – 18-19 років.

Тому все, що нав'язують у Росії з цього приводу (про цілі так званої «спеціальної військової операції» проти України – ред) – повна маячня взагалі.

Я не знаю, як вони із цим живуть. В принципі, пропаганда, на те й пропаганда…

– Як з вами поводилися українські військові?

– До мене навіть не застосовували терміни, які використовують українські військові стосовно ЗС РФ на фронті (мається на увазі нецензурна лексика – ред).

Мене просто евакуювали. Навіть очі не зав'язували.

Я кажу: прийшов здатися, щоб воювати за Україну.

Мені кажуть – ми тобі не віримо.

– Спецслужби українці з вами попрацювали чи ні? Поліграфи, ви, може, пройшли? Інші перевірки?

– Усі перевірки, які ми можемо собі уявити: технічні, моральні, духовні, моральні, я пройшов.

Численні співбесіди з командирами підрозділів. З різними людьми, які цим займаються.

– Владиславе, ви кільки часу ви провели у полоні? Якого місяця якого року ви туди потрапили до рук ЗСУ?

«Вайт»: Близько 9 місяців провів у полоні. Із листопада 2022 року.

– Які умови полону були у вашому випадку?

– Годували, одягали. Висів телевізор. Плазмовий. З інтернетом, до речі.

– Тобто світогляд ваш якось почав змінюватися?

– Так звичайно. Крім того, я ще спілкувався із охоронцями (у центрі військовополонених – ред.).

Згодом почав розуміти через що ця війна.

Але думка моя змінилася ще на передку. Коли обіцяли одне, зробили інше. Ще й кинули, як м'ясо (у ЗС РФ – ред.)

– Переломний момент у вашому житті – коли не поїхали назад додому завдяки обміну військовополоненими, хоча була можливість?

Ви безпосередньо у автобусі додому у Росію вирішили відгукнутися на заклик командира «РДК», і долучилися до лав цього підрозділу, який воює на боці України.

Чому ухвалили таке рішення? Приєднатися до Російського добровольчого корпусу? Та захищати Україну від окупантів?

– Я не фанатик кремлівських режимів. А чому вирішив?

Бо це мій шанс виправити й спокутати те, що я накоїв, поки воював на тому боці.

І я справді розумію, за що Україна воює, а за що – Росія.

Україна воює за свою землю, за свій народ, за дітей.

– Якщо говорити у контексті військової підготовки, побуту, порівняєте, будь ласка, РДК та ПВК Вагнера.

У «РДК» у мене є все, що потрібне для бою. У мене нормальні умови життя (в Україні – ред.) – де перебуваєш, де тренуєшся.

Грамотно тренують, нормально пояснюють. Щось незрозуміло? Запитав, тобі пояснять окремо.

А у «ПВК Вагнер» – побут – це покинута будівля, у якої тече дах. І тебе не тренують, а мучать.

– Денис, командир РДК, говорив, що ви обидва взяли участь у звільненні щонайменше 200 метрів квадратних української землі. Розкажете?

«Вайт»: Ми були на Сватівському напрямку, в Авдіївці, в обороні коксохімічного заводу.

Ми взяли великий ліс – зайшли туди, зачистили, завели ЗСУ під нашим контролем

Ми були в обороні ЗСУ, окопалися, передали позиції їм.

– За цей час, що ви в Україні, ви познайомилися із українською культурою, музикою, літературою?

«Перс»: Взагалі, перше, з чим я познаймився у полоні – Тарас Шевченко. І один із тих, хто нами займався (мається на увазі український наглядач – ред.), розповідав нам про нього історію та читав нам його твори.

Українська культура взагалі заряджає мене настільки, що я не маю сумнівів коли роблю свої кроки у посадки і так далі. Я розумію чудово, за що я йду, кому допомагаю. І найголовніше, це зворотний зв'язок. Те, як люди цінують це тут. Просто тепло на душі від цього.

Бійці «РДК» борються за свободу української землі, за звільнення російської землі від злочинного кремлівського режиму, за звільнення від ланцюгових псів цього режиму.

Ми боремося з хаосом, який влаштовують росіяни, куди б вони не прийшли.

Росіянин – це варвар, який вважає, що він може прийти до сусіда додому, влаштувати у нього бардак, безлад, квартиру його спалити.

А чому він так робить, навіщо? Він це сам не розуміє.

Тобто ми б'ємося за те, щоб у сучасному світі це зло взагалі жодної позиції не займало. Щоб його просто не було.