Якою буде політика адміністрації Джо Байдена щодо світу та України, в «Дзеркалі тижня» прогнозує ексміністр закордонних справ Павло Клімкін. Він вважає, що зовнішня політика нової адміністрації США буде набагато менш «зовнішньополітичною» і набагато глобальнішою. Це означає, що відносини з державами відіграватимуть важливу, але поступово дедалі меншу роль, порівняно з глобальними загрозами та викликами. Взаємодія з громадянським суспільством, бізнесом, глобальними та національними мережами стане у перспективі важливішою, ніж формальні рамки міждержавних відносин, і за адміністрації Байдена цей процес, на думку дипломата, прискориться.
Дописувач прогнозує, що домовленість щодо Донбасу може бути тільки частиною ширших домовленостей між США, Євросоюзом і Україною, з одного боку, і Росією – з іншого, тому на можливі зрушення варто очікувати після початку нових обговорень.
Суперамбіцією каденції Байдена для України, на думку Павла Клімкіна, був би поступовий перехід від відносин партнерства до союзництва, цей шанс аж ніяк не можна змарнувати, але це потребуватиме абсолютно іншого рівня взаємної довіри. Її неможливо досягти без радикального перезавантаження, переконаний дописувач.
Він наголошує, що «Україна повинна скористатись шансом стати частиною трансатлантичного простору, і допомога Сполучених Штатів у цьому абсолютно критична. Ми «майстерно» марнуємо шанс за шансом, каденція Байдена – це ще один, і ним необхідно скористатися на 101%, адже іншого може й не бути». Про це йдеться в статті «Шанс, якого не можна змарнувати».
Джо Байден буде інавгурований як 46-й президент США 20 січня 2021 року, після того, як усі штати офіційно підтвердять результати голосування. Юридичні намагання Дональда Трампа, як очікують, не зможуть перешкодити встановити перемогу Байдена, яку відтак затвердить колегія виборників.
Гучні баталії щодо ухвалених або можливих рішень конституційних судів актуальні не лише в Україні, але і в Молдові, Польщі, Грузії та багатьох інших країнах, де є подібні установи, наголошує «Український тиждень».
Автор статті Андрій Голуб стверджує, що неодмінним супутником конституційних судів є політика. Для будь-якого іншого суду вираз «політична справа» означатиме, що в певному рішенні є непрямі ознаки зацікавленості політичних груп. А в конституційному суді будь-яка справа політична апріорі. Для того, щоб переконатися в цьому, дописувач радить переглянути перелік суб’єктів подання: у більшості випадків це народні депутати й президент, йдеться далі.
Навіть коли судді намагаються триматися «поза політикою», їхні рішення так чи так є політичними. У статті «Календар конституційних криз» дописувач нагадує історію ухвалень рішень КСУ і наголошує, що «цей суд ніколи не ухвалював рішень проти чинної влади, у чому й полягає його єдина політична лінія».
«Йому бракує гнучкості, а вона була б значно доречнішою за всі запевнення суддів КСУ про «рівновіддаленість», – пише автор. – Єдиним прикладом, коли рішення розходиться з думками влади, став нещодавній інцидент із декларуванням. І тут варіантів може бути три: або судді невчасно, але таки вирішили продемонструвати свою політичну гнучкість, або лінія влади не та, яку публічно озвучують, або ж владу реально мають не ті, хто формально обіймає високі посади».
Конституційний суд України визнав неконституційною статтю 366-1 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за декларування недостовірної інформації. Відповідне рішення від 27 жовтня оприлюднене на сайті суду. Також суд визнав неконституційною низку положень закону про запобігання корупції.
На офіційному сайті КСУ зазначено, що Конституційний суд України стоїть на захисті прав людини і громадянина та знаходиться поза політикою.
Гучна заява голови делегації України в ТГК Леоніда Кравчука про чергові спільні кроки щодо мирного врегулювання містить кілька тез, які дописувачці «Українського тижня» Єлизаветі Гончаровій видаються дискусійними. Одна з них стосується питання відповідальності для осіб, які брали участь у подіях, пов’язаних із війною на Донбасі, й недопущення покарання для тих, на кому немає провини за вчинення злочинів.
Розподілом на тих, хто був зі зброєю в руках, та цивільне населення тема покарання за діяльність в окупації не вичерпується, наголошує авторка статті. Бо, «як засвідчує практика, колабораціонізм, державну зраду, пособництво, виконання незаконних наказів чи сприяння ворожій пропаганді при виконанні професійних обов’язків у багатьох випадках можна сприймати як злочини. Якщо не в юридичному, то в моральному сенсі точно». І без чіткої оцінки такої діяльності неможливі подальші процеси – ані примирення, ані побудова повноцінної правової держави, зазначає вона.
«Тим паче, якщо наступним кроком після «швидкого пробачення» представники контактної групи бачитимуть організацію виборів за участі жителів окупованих територій», – вважає дописувачка.
Вона цитує журналіста Стаса Асєєва, якого бойовики утримували в сумнозвісній «Ізоляції» в Донецьку, який не вірить в те, що можна за пару місяців визначитись, – хто ким був на окупованій території: «Вони всі виявляться бухгалтерами, які перекладали папери, а на «Ізоляцію» нас возила не комендатура, а викликали таксі».
На думку Асєєва, без упровадження норм закону про перехідне правосуддя призначати якісь дати народного волевиявлення на цій території, навіть після її військової деокупації, злочинно: «Ці люди мають бути назавжди позбавлені права впливати на політичне життя країни як члени структури, яка підозрюється в масових воєнних злочинах та злочинах проти людяності. А вже потім – прискіплива фільтрація на приналежність до цих злочинів кожного такого «бухгалтера». На це щонайменше потрібен рік після отримання контролю над ОРДіЛО. Який березень 2021-го? Уже зараз треба усвідомити, що в нас є «МГБ» із сотнями «працівників», у нас є з 30 тисяч «ополчення», у нас є 200 тисяч громадян із російськими паспортами, зрештою, просто місцеві, які ненавидять нас. І дати всьому цьому право голосу – остаточно розколоти країну».
Більше про те, чому справедливість щодо людей, котрі перебувають по той бік лінії фронту, неможливо встановити в турборежимі, йдеться в публікації «Перехідне правосуддя нашвидкоруч».
Дивлячись на вибори у США й інших державах, Україні час забути нав’язану мантру про «розділену країну», яка приречена на поразку, наголошує в тижневику «Новое время» міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.
Він зазначає, що привид поділу переслідує українців щонайменше від 2004-го і горезвісних «трьох сортів».
«Розмаїття поглядів і думок у нашому суспільстві – це не слабкість, а сила. Все залежить від того, як керувати цим розмаїттям. Якщо пустити на самоплив, це призведе до руїни. Якщо ж грамотно керувати демократичними інструментами політики, розмаїття призводить до процвітання», – переконаний міністр.
Він наголошує, що в України є шість принципів, які здатні зшити країну: «незалежність, територіальна цілісність, європейський і євроатлантичний вибір, вільні вибори, підзвітна влада й українська мова як державна. А в іншому можна сперечатися скільки завгодно, бути будь-якого расового й етнічного походження, голосувати за будь-яку партію і жити в будь-якій області країни».
«Давайте дозволимо собі бути різними, але будемо однаково прагнути до успіху України та її процвітання», – зазначає Кулеба у статті «Єдина розділена країна».
