Піхотинець 22 окремої механізованої бригади ЗСУ Володимир Гудім – єдиний, хто залишився живим на своєму спостережному пункті під час наступу армії РФ в районі Кліщіївки біля Бахмуту восени 2023 року. Півтора місяці (46 днів) він без води і майже без їжі, поранений, переховувався, паралельно знищуючи російських штурмовиків. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» поговорили з бійцем у шпиталі, де він відновлюється після ампутації обмороженої ступні.
«Двоє пішли по воду і не повернулися. Я залишився сам»
30 жовтня Володимир Гудім у складі однієї з трьох груп піхоти мав поміняти побратимів на нещодавно відбитих в армії РФ позиціях в районі Кліщіївки. Один з цих підрозділів потрапив під ворожий обстріл ще на шляху до окопів і попросив про евакуацію – було багато поранених, розповідає боєць.
«Ми вирішили просуватись далі самостійно, але нас теж почали крити. Майже добу ми не могли поміняти хлопців. Але під щільними обстрілами все ж таки змогли добратись до місця призначення. Першої ж ночі бойового чергування на сусідню позицію зайшла російська ДРГ. У наших були втрати. Наступної ночі «гості» прийшли вже до нас. Ми їх перебили буквально в 10-15 метрах від окопів. Один з трьох моїх побратимів в цьому бою загинув», – згадує Володимир.
Гудіма та інших бійців за процедурою мали поміняти на позиції через чотири дні. Але ніхто не прийшов.
Як пізніше дізнався Володимир, через шквальний вогонь російської артилерії до них просто не могли дібратися.
«Продукти в нас ще залишалися, а ось води вже не було. І інші двоє моїх хлопців пішли її шукати. Більше я їх не бачив. Вони не повернулись. На той момент у мене вже сіли всі рації. Зв’язку з командуванням не було. Я залишився один на своїй позиції. У сусідніх окопах я спочатку спостерігав двох наших бійців. В них ще мабуть радіостанція працювала, бо прилітав наш дрон – скидав їм воду. Небагато, але скидав. Вони приходили з нею до мене, ділились. Сьомого числа я їх востаннє бачив, а вже після восьмого, коли п…ри пішли в наступ – вже ні»
Незабаром Володимир зрозумів, що вже перебуває в тилу противника. Бо бачив, як той, оминаючи його позицію, просунувся вперед.
«Наказу покидати позиції не було. Вирішив, що наші, в свою чергу, перейдуть у контрнаступ і повернуть позиції. А я в свою чергу, перебуваючи в тилу, зможу допомогти своїм, б’ючи їм у спину– оркам ( В Україні російських загарбників називають орками за мотивами творів Толкіна – ред.) цим. Тиждень чекав. Артилерія українська ніби б’є потужно, але наступу немає», – каже Володимир.
«Я гранату туди кидав, а потім добивав із автомата»
Під час першої хвилі наступу армії РФ Володимир знищив двох окупантів, які стрибнули до нього в окоп. В одного з них була рація. Слухаючи перемовини противника, боєць зрозумів, чому його позицію здебільшого обходять стороною.
«Казали, мовляв, дорога замінована. Ніби наші скинули міни і замінували дорогу. А позиція моя біля дороги була розташована. І вони бачать, що з лівого боку від дороги заміноване поле. Тому обходили дорогу й шли далі. Рідко хто повз мене проходив. В основному ті, хто виходив на ротацію чи евакуацію. Зрізали кут і шли до мене. А моє укриття – глибокий окоп, зверху обкладений гілками. Так просто до нього не підійти. А поряд, метрах в п'яти – неглибокий окоп був. До поясу десь. І як тільки починався обстріл – вони – ті, хто проходили повз – постійно туди стрибали. Ховались. А мене ж за гілками не помітно. Я гранату туди кидаю, а потім, коли обстріл закінчувався – підходив, добивав з автомату. Їх там 10-11 людей після цього точно лежало».
«Пив свої випорожнення»
Без їжі прожити можна тривалий час – а ось без води було нестерпно, згадує український боєць.
«На якийсь день в окоп стрибнули чергові два окупанти. Почали шарити по речових мішках. Я обійшов їх з боку і знищив. В одного було дві пляшки води. Коли й вона закінчилась, пив свої випорожнення. Потім пішов дощ – підставляв пляшки, набирав. Та вода була брудна – ставив відстоятись і пив. Коли закінчилась їжа, поліз в під….ський бліндаж, що був поряд. Знайшов шість банок тушонки»
Коли їжа повністю закінчилась, Володимир вирішив спробувати пробиватись до своїх. Вибрав день, коли йшов дощ зі снігом – так менше шансів бути поміченим російськими дронами.
Заблукав та вийшов на колишні українські позиції, відбиті російськими штурмовиками. Там знайшов їжу – сухпайки, розповідає Гудім.
«Через тиждень вирішив йти далі у бік українських позицій. Але як йти? В посадках з великою долею вірогідності ворог. А через поля – там можуть швидко помітити з неба та й заміновано може бути. Але якось на карачках вирішив повзти», – каже Володимир.
«Дивлюсь на руку – палець просто висить»
Дорогою до своїх Гудім знов вступив в бій, де отримав серйозні поранення.
«Виліз з окопу, бачу два пі…ри йдуть. Вони мене теж помітили. Кинув гранату – один впав, а другий стрибнув у бліндаж, що був поряд. Того, що впав, я з автомату добив. А до другого кинув в бліндаж ще пару гранат. Тут чую – поряд зі мною вибух. Досі не зрозумів: чи це він мою гранату відкинув, чи з дрона був скид, чи міна прилетіла. Дивлюсь на руку – палець просто висить. Ну я теж в укриття стрибнув. Думаю, перевірю зранку, як там інший окупант»
Проте вранці у бліндажі нікого не було. Російський військовий пішов, швидше за все, будучи серйозно пораненим, каже Гудім. Навіть не забрав із собою продукти та аптечку, якою скористався український боєць. Вона була дуже доречною, оскільки у Володимира до того ж відкрилася рана на нозі.
«Великої кровотечі не було. На нозі, де ось це зараз ампутували, просто як баротравма, ну пухир з'явився на ступні. Через день ноги набрякли, я не міг ходити, пересуватися тижнів зо два. Коли пухлина зійшла, з'явилася чорнота. Я думав, ну, може, гематома, синець. Але вона пішла у бік пальця, чорнота ця. Напевно, коли ноги були набряклі, кровообіг порушився. Лікарі сказали – обмороження», – розповідає Володимир.
«Вони мені кричать: йди сюди!»
Коли український боєць зміг ходити – він не їв уже тиждень. Розтоплював окопною свічкою сніг, щоб пити. Під час чергової вилазки у пошуках їжі його знайшли українські військові. Але він не відразу зрозумів, що це свої, згадує Володимир.
Виявилося, що віра вмирає останньою
«Вони мені кричать: йди сюди! Підіймайся! Я пригнувся, думаю, ну, може, не мені. Може, там ще хтось лазить. Потім чую: постріл і куля поряд пролетіла. І знов чую: вставай, йди сюди! Я зрозумів, що це мені. А там метри три було до окопу. Я підіймаю руки, начебто йду до них. І обходячи той окоп, у нього застрибнув, сховався. Через півтори години чую: «Вилазь. Ми знаємо, що ти наш». Тільки руки вперед. Ну, я голову пригнув – дивлюсь, наші хлопці сидять! Кажуть: ми помітили в приціл, коли ти каску поправляв, що в тебе на шапці тризуб. Оце тебе й врятувало. Бо закидали б гранатами»
Володимир Гудім вважався зниклим безвісти півтора місяці. Увесь цей час його близькі не знали, що з ним. Перше що зробив – подзвонив матері, за яку переживав більше ніж за себе, згадує боєць і показує свій оберіг, який йому пов'язав на руку перед виїздом на позиції його побратим.
«Перед тим, як мене знайшли, він чисто порвався на руці, і я, щоб не викидати його, пов'язав на годинник. І от увечері він порвався, а вранці мене хлопці знайшли. Ось так. Виявилося, що віра вмирає останньою. Значить, я ще не все виконав на цій землі», – каже Володимир Гудім.
Форум