(Рубрика «Точка зору»)
На Конгресі Культури «Перехід 1989», що відбувся у жовтні у Львові і був присвячений аналізові культурного досвіду України та Європи за останні 30 років, звучали й думки про сучасну кризу в культурі, котра спостерігається не лише в Україні, а і в країнах західних демократій. У фокусі суспільної уваги опинились загрози, пов’язані з використанням новітніх аудіовізуальних технологій, зокрема телевізійних, з метою маніпуляційного впливу на масову свідомість.
Осмислення цих небезпек вже не обмежується жанром наукової фантастики, як наприклад британським серіалом «Чорне дзеркало» або американським фільмом «Ідіократія». Ефективність втручання маніпуляційних медійних практик в політичне життя країни нині засвідчили результати референдуму в Британії, перебіг підготовки до якого відтворено на основі документальних фактів у фільмі «Брекзит».
Телебачення як інструмент конструювання фальшивої дійсності
Телевізор, що владно вдерся в оселі мільйонів людей, в руках спритних маніпуляторів може перетворитися із засобу відображення реальності в інструмент її конструювання.
Найбільш токсичні форми управління людьми через підміну на телевізійному екрані реального світу його викривленим віртуальним зображенням властиві російській пропаганді. Визначення «оскотинення через телевізор», що належить, здається, журналістові Аркадію Бабченку, стосується якраз російських засобів масової інформації, хоча в самому визначенні можна вбачати алюзію на епізод «Державний гімн» з прем’єр-міністром і свинею з серіалу «Чорне дзеркало», що в ньому зображено крайній ступінь цинізму телевізійної провокації.
І все ж сам факт активного обговорення в західних країнах небезпек, пов’язаних із можливим зловживанням в медіях свободою слова в інтересах окремих груп, як і поява художніх теле- й кінотворів-пересторог, свідчать про те, що країни з давно відпрацьованими чіткими механізмами державного управління в умовах демократичної системи зможуть впоратися з проблемами, спричиненими використанням нечесних медійних практик.
Цьогорічна виборча кампанія як свідчення загрози «інформаційного тоталітаризму»
Значно складніше протистояти загрозливим наслідкам медійного «промивання мізків» в Україні, де демократичні інституції й сама державність ще настільки слабкі, що деякі власники засобів масової інформації легко можуть використати свій інформаційно-розважальний ресурс в антидержавних цілях.
В нашій країні тривале застосування на впливовому телеканалі вмілої маніпуляційної гри з конструювання віртуального світу, паралельного дійсному, справило настільки ефективний вплив на свідомість п’яти з половиною мільйонів українців, що герой серіалу «Слуга народу» напряму перескочив з телеекрану в крісло президента.
Технологію телевізійного розкручування віртуального образу майбутнього президента, яке почалось задовго до цьогорічної виборчої кампанії і яку уможливила втрата Україною контролю над своїм інформаційним полем, блискуче розкрила Оксана Забужко в публікації «Україна здає екзамен на відчуття реальності».
У виступі 8 квітня в ефірі програми «Свобода слова» на ICTV письменниця також говорила про великі загрози, що постають перед державою у зв’язку з поширенням у медіях маніпуляційних технологій, котрі визначає як «новітній інформаційний тоталітаризм»: «Володимир Зеленський – це сума певних позитивних емоцій, зв’язаних із шоу-бізнесом, із гумором, з усмішкою, з рекламою – це ось той віртуал, який, з іншого боку, непомітно і ненав’язливо впроваджує дуже агресивну мову ненависті устами свого персонажа».
Згубні наслідки тоталітарної практики «шліфування мізків»
Треба сказати, однак, що своїм електоральним успіхом Зеленський і його партія «Слуга народу» зобов’язані не лише надзвичайно майстерно скомпонованому телевізійному ошуканству.
Те, що на такий проект «повелося» п’ять з половиною мільйонів нашої людності, виразно демонструє невтішний культурний рівень українського суспільства. Сім десятиліть перебування в лабетах тоталітарної імперії не могли минути без згубних наслідків.
Ще на початках встановлення совєцької влади поет-трибун Володимир Маяковський, пропагуючи наміри більшовиків створити нову людину, закликав «мозги шлифовать рашпилем языка». Шліфували довго й наполегливо. Тих, хто «шліфуванню» не піддавався, ув’язнювали і розстрілювали.
Для формування «одноклітинності», як називала це Михайлина Коцюбинська, застосовували спеціальну мову, призначену спрощувати й спотворювати в масовій свідомості картину світу. В совєцькому новоязі всі випрацьовані людством високі поняття, як-то правда, гідність, честь, совість, співчуття, справедливість, гуманність були сфальшовані, позбавлені закладеного в них сенсу і зневажені.
Від наслідків совєцького «шліфування мізків» і русифікації, яка сформувала у частини українців байдужість, а то й зневагу до своєї культури, ми досі не звільнилися, хоча вже майже три десятиліття живемо у формально незалежній державі.
Постсовєцьке, а в Україні ще й постгеноцидне, суспільство бездумно обирає сьогодні президентом комедіанта, який висміював базові цінності держави – її культуру, мову, символи, зрештою саму державу.
А його команда продовжує стьобатись з усього на світі, часто нехтуючи будь-які норми моралі й пристойності. Найяскравіше це було продемонстровано у виступі «Кварталу 95» у скандальній сцені блазнювання на згарищі будинку колишньої очільниці Національного банку.
Родзинка рідкісної за цинізмом вистави полягала в тому, що для її виконання був використаний Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки.
В такий спосіб акція з помсти одного олігарха переросла в акт колективного знущання з людської біди, здійсненого хором, що є пісенним, а певною мірою й державним символом України, бо саме йому належить висока місія виконання Державного гімну під час відкриття сесій Верховної Ради.
Хористки та їхній керівник вочевидь не усвідомлювали, що, беручи участь у подібній виставі, вони знеславлять не об’єкт зловтішання, а себе. Шанований українцями мистецький колектив зазнав такої великої репутаційної втрати, що навряд чи йому вдасться повернути колишню всенародну повагу.
Єдина користь з цієї історії – це те, що вона застереже інших українських митців від участі в токсичних комедіях, що їх розігрують колишні кавеенівці, котрі свого часу пройшли школу сміху в Москві, хоча нині вони називають себе «слугами народу». Щоправда, не відомо, якого.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
