(Рубрика «Точка зору»)
У Приштині, столиці «частково визнаної» Республіки Косово, в центрі міста висить величезний синьо-жовтий банер із написом «Free Ukraine».
24 лютого цього року, в річницю початку широкомасштабної російської агресії проти України, у Приштині діти в синьо-жовтих строях вийшли на центральний бульвар Марії Терезії й випустили білих голубів – як знак солідарності з українцями.
У Приштинському аеропорту, коли дізнаються, що ви прибули з України, з вами можуть привітатися «Слава Україні!».
Албанці-косовари постійно демонструють вияви солідарності з Україною й намагаються чимось допомагати. Знаний у Косово вчений-юрист, професор Приштинського університету Афім Хоті, коли його запитали, як відносяться косовари до війни Росії в Україні, відповів:
«Із самого початку війни була дуже сильна й однозначна реакція. Косовари на власному досвіді знають, як сусіди можуть прийти в твій дім та зруйнувати його. Тому Косово серцем і душою з Україною. Хоча не буду приховувати, що були й інші висловлювання: мовляв, Україна нас не визнала, то чому ми повинні її підтримувати? Але сьогодні цей факт не має ніякого значення»
Щоправда, поширені в Косово й проросійські наративи: мовляв, українці й росіяни – «народи-брати, а нинішні події в Україні – це не війна, а такий собі конфлікт». Особливо в нав’язуванні цієї думки старається духовенство Сербської православної церкви.
Та все ж, попри ці моменти, як видається, підтримка України в Косово є великою.
У червні 2023 року президентка Косово Вйоса Османі на полях саміту Європейської політичної спільноти в Кишиневі зустрілася зі президентом України.
«У часи, коли позиція має значення, я висловила нашу повну солідарність президенту України Володимиру Зеленському. Ніхто не розуміє біль, боротьбу та стійкість України краще ніж народ Косово. «Ніщо не може стати на заваді прагненню народу до свободи. Слава Україні»», – написала вона у Twitter.
Й сказано це не заради красного слівця. Бо справді – як не дивно – між українцями й косоварами можна знайти чимало спільних паралелей у їхній боротьбі за свободу й незалежність.
Паралелі
Серби, яких у Косово мешкає лише близько трьох відсотків, все ж вважають цей край «серцем Сербії». Бо саме з цими теренами пов’язані важливі моменти сербської історії. У першій половині XIV ст. цей край за часів правління Стефана Душана, який іменував себе імператором і автократом сербів, греків, болгар та албанців, ввійшов до складу багатоетнічної Сербської держави. Із того часу аж до 1767 року тут перебував престол глави Сербської православної церкви. Тому в Косово чи не найбільша «насиченість» пам’ятками православної архітектури на теренах колишньої Югославії.
У 1389 році на Косовому полі відбулася битва між турками й сербами, в результаті якої останні зазнали поразки й почалося завоювання Сербської держави. Тим не менше для сербів битва на Косовому полі – предмет національної гордості, символ їхньої стійкості. Й, відповідно, місце битви – це «сакральне» історичне місце. Звідси «історичні претензії» сербів не Косово.
Чи не нагадує це «історичні претензії» росіян на землі України, зокрема на Крим, город «русской славы» Севастополь, зрештою, на Київ як «мать городов русских», на «крещение Руси», яке начебто дала початок російському православ’ю?
До речі, росіяни чимало зробили, щоб забрати з українських земель цінні артефакти до своїх музеїв. Те саме робили й серби в Косово.
Нині в Музеї історії Косова серед різних експонатів можна зустріти й порожні полиці. Вам пояснять, що це місця для тих експонатів, які вивезли серби. Мовляв, колись вони, може, й повернуться…
Самі ж косовари вважають себе автохтонами – нащадками давнього іллірійського племені дарданців, що начебто мешкало тут ще до нашої ери. Так само українці вважають себе автохтонами на своїх землях, ведучи свій родовід від слов’янських племен. Хоча, зрозуміло, що протягом віків як в Україні, так і Косово, відбувалися значні міграції населення. Тому варто, певно, виходити із сучасних реалій, а не апелювати до «історичної спадщини», що часто міфологізується.
Як і українці, албанці-косовари в «часи націоналізму», ХІХ й ХХ століть, зазнавали національних та соціальних утисків – перші, зокрема, з боку росіян, другі – з боку сербів. Відомі заборони української мови за царських часів. Так само були періоди в історії Косово, коли тут, фактично, албанська мова витіснялася зі сфер культурно-освітньої та державної комунікації.
І в Україні, й Косово тривалий час існувала практика обсадження управлінських посад чужинцями. В першому випадку – росіянами, в другому – сербами.
Зрештою, албанці-косовари зазнали у 1998-1999 роках насильства від певних сил армії Югославії, власне Сербії. Були й масові репресії та вбивства мирних жителів, і масова еміграція з краю.
Чи не подібну ситуацію мали й маємо нині в Україні, проти якої Росія веде широкомасштабну війну?
Кінець війні в Косово поклало військове втручання НАТО в 1999 році. Тепер НАТО допомагає Україні, хоча досі уникає будь-якого прямого зіткнення з російською армією. Без допомоги НАТО і Заходу загалом важко було б протистояти російським агресорам.
Визнання Косова
Республіка Косово, як і Україна, проголосила свою незалежність у 1991 році. Тоді ж у цій країні так само, як і в нас, був проведений референдум та президентські вибори. Однак керівництво тодішньої Югославії не визнало їхніх результатів й почало активні репресії проти косівських «сепаратистів». А проголошення незалежності Косово так і не отримало міжнародного визнання.
Шлях косоварів до незалежності був непростим. Її довелося відстоювати зі зброєю в руках. Лише 17 лютого 2008 року парламент Косова проголосив незалежність. Її визнала низка країн, у тому числі США й більшість країн Євросоюзу та НАТО.
Категоричним противником незалежності Косово є Сербія, яка вважає, що це є її територія. Сербію в цьому питанні активно підтримує Росія й Китай. При цьому йде апеляція до норм міжнародного права, до документів, які передбачають територіальну цілісність держав.
Однак 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН визнав законність рішення влади Косово щодо проголошення незалежності від Сербії.
Навколо визнання Косово поламано чимало списів. Й, схоже, це питання має не стільки юридичні аспекти, скільки політичні.
- Понад сто держав ООН визнали Косово, однак деякі з них потім відмовилися від цього рішення.
- На даний час є 89 держав ООН, які «твердо» визнають Косово. Це майже половина країн-членів ООН.
- Є чотири держави, не члени ООН, які визнали Косово. Серед них, зокрема, Республіка Китай (Тайвань).
Із цим визнанням вимальовується доволі цікава картина. Косово визнають переважно демократичні держави світу. Переважно це країни, які зараз підтримують Україну.
У «таборі непідтримки» – Сербія, Росія та її нечисленні союзники типу Білорусі, а також Китай зі своїми сателітами.
Саме серед цих держав є такі, які або нині ведуть воєнні дії проти України, як от Росія та Білорусь, або не підтримують Україну, а то й допомагають Кремлю.
Побоювання
Проте, не все так однозначно.
У «таборі непідтримки» визнання Косово є низка держав, які остерігаються того, що «прецедент Косово» може посприяти сепаратистським рухам й створить для них проблеми. Серед них і п’ять держав Євросоюзу – передусім Кіпр, від якого відділилася невизнана турецька частина, а також Іспанія, Румунія, Греція й Словаччина. Відповідно, чотири останні держави є членами НАТО.
А що Україна?
Після того, як 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН визнав законність рішення влади Косово щодо проголошення незалежності від Сербії, від Міністерства закордонних справ була зроблена заява, що Україна не збирається визнавати цю державу, оскільки вона дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету й територіальної цілісності всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах.
У той час президентом був Віктор Янукович, а українські очільники проводили проросійську політику. У контексті цього й варто розглядати цю заяву.
Однак після повалення режиму Віктора Януковича і початку з анексії Криму російської агресії, ставлення України щодо визнання Косово, як виглядає, мало змінилося.
Як пояснює голова закордонного комітету Верховної Ради Олександр Мережко, є побоювання, що Україну можуть звинуватити у непослідовній позиції щодо ставлення до територіальної цілісності.
«Існує таке, м’яко кажучи, побоювання, що, якщо ми визнаємо Косово, ми дамо аргумент нашим супротивникам щодо послідовності нашої міжнародної правової позиції, тому що ми завжди рішуче виступали за територіальну цілісність, що є основним принципом міжнародного права. І ми не розглядали права на самовизначення народів як таке, що дає право на сецесію, тобто відокремлення і створення власної держави. З точки зору юридичної аргументації і принципу послідовності тут можуть виникнути питання, але я вважаю, що тут треба просто, щоб фахівці, працівники МЗС, наші дипломати просто розібралися у цьому питанні, зважили всі аргументи за і проти», – сказав Мережко на полях саміту «Форум 2000» у Празі у вересні 2022 року.
Хоча Кремль, анексуючи Крим, посилався на «прецедент Косово». Та насправді це маніпуляція, бо ситуація кардинально інша. Кремль здійснив незаконну анексію частини території України, а Косово бореться за незалежність.
Зрештою, зараз в українців щодо дотримання росіянами міжнародного права немає ілюзій.
То чи варто Україні визнавати Косово?
За останні роки склалися певні культурні контакти між державами, є й контакти на рівні окремих політиків.
Народний депутат Олексій Гончаренко в жовтні 2022 року навіть виступав у парламенті Косова.
Щоправда, це була виключно особиста ініціатива Гончаренка. Цей депутат також подав проєкт постанови на розгляд парламенту України про визнання Республіки Косово .
У 2020 році Україна визнала паспорти Косово, що можна розглядати як крок до визнання.
У квітні 2023 року Україна утрималася під час голосування про включення Косова до Ради Європи, що викликало невдоволення Сербії, яка побачила у цьому наближення до визнання держави.
Чи зробить Україна наступний крок?
Адже, здавалося, не повинно існувати побоювань, що це визнання стане порушенням міжнародного права. Існує ж згадане рішення Міжнародного суду ООН.
Визнання Косово, радше, рішення політичне, яке дозволить Україні в цьому, загалом важливому для НАТО та ЄС питанні, опинитися в таборі держав, що нам допомагають.
Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
