Від початку повномасштабної війни в Україні одна з прифронтових областей – Дніпропетровська – пережила понад 300 російських ударів ракетами та дронами. Загинули щонайменше 200 мирних жителів. Понад 4 тисячі будинків були зруйновані.
Як і в 2014-му, саме місто Дніпро і регіон стали одним із активним центрів відсічі агресору, а для вимушених переселенців – місцем прихистку.
В основі всього – активні люди. Задля перемоги над окупантом хтось взяв до рук зброю, хтось – наплічник військового медика, хтось знайшов себе у волонтерстві.
Радіо Свобода записало історії трьох людей, чиє життя кардинально змінила війна.
Із громадського активіста – в тероборонівця
Кирило Дороленко до початку повномасштабної війни в Україні був громадським активістом, одним з лідерів правого руху в Дніпрі.
З його участю, зокрема, проводилися перші «бандерівські» марші, місто позбувалося радянського монументального спадку, як-то пам’ятника Петровському, у Дніпрі з’явився 16-поверховий герб на готелі-недобудові «Парус».
Кирило розповідає: наприкінці лютого готувався кардинально змінити своє життя – поїхати працювати до Львова. Але війна внесла свої корективи.
У листопаді заїхали якісь незрозумілі «тіпи», контактували з криміналітетом зі зброєю, у лютому буде «двіж»
«Насправді про те, що в лютому розпочнеться війна, я дізнався в листопаді, на свій день народження. Мені зателефонували люди з Дніпра й розповіли, що заїхали якісь незрозумілі «тіпи», що вони проводять роботу з криміналітетом зі зброєю і що буде «двіж».
Тому я відразу повернувся в Україну, бо був за її межами, і ми почали з хлопцями готуватися. Хотіли бути готовими в мінімальних речах – проводили заходи з тактичної медицини, збиралися разом на акції. Одне з головних завдань було – щоб рух правих до початку війни у Дніпрі був об’єднаним, щоб не було розбіжностей чи розколу. І це дало свої плоди», – розказує він.
За кілька тижнів до 24 лютого, каже Кирило, між активістами Дніпра вже була домовленість – про місце зустрічі й план дій «у час Че».
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії Кирило з однодумцями організували марш центром міста під гаслом «Дніпро чинитиме опір».
Місто було шоковане й паралізоване. І так само – влада. Приходжу в ОДА – вона порожняКирило Дороленко
«24 лютого о четвертій ранку пролунали вибухи, і вже у нас в чатику було написано: «Понеслося!».
Я знав, що робити. Через годину я прийшов на місце зустрічі, ми поспілкувалися і наше завдання було – знайти зброю. У місті нічого такого не відбувалося – ні ДРГ, ні проросійських мітингів. Місто було шоковане й паралізоване. І так само – влада.
Приходжу в ОДА – вона порожня… На вечір я вже знав, де дістати зброю. Приїхав і записався добровольцем в один з підрозділів територіальної оборони. І уже 25-го числа я вже мав у руках свій перший автомат і поїхав виконувати завдання з оборони міст Дніпра. Ми стояли на блокпостах і чекали на ворога», – розповів Кирило Дороленко.
За рік війни, каже він, у його житті трапилося багато подій.
Зокрема, з тероборони він перевівся до Сухопутних військ, де, як вважає, буде ефективнішим.
Найстрашніше, говорить Кирило, що цей рік був і роком втрат: на фронті загинуло кілька його близьких друзів і чимало товаришів з націоналістичного руху.
«І втрати близьких, і ставлення до солдатів у суспільстві, і те, що очікує нас після війни… Роздумів багато. Але людям важливо зараз знати те, що ми б’ємося за них і робимо все можливе, щоб повернути Україні віру в майбутнє», – сказав боєць.
Із медійниці – в бійчиню
Марина Давидова до початку повномасштабної війни була медійницею, а також громадською активісткою. Вона брала участь у Революції гідності у Дніпрі та Києві. Нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Рік війни, розказує дівчина, змінив її життя докорінно – вона пішла до війська доброволицею. Зараз – на фронті.
Вважаю справжніми героїнями тих жінок, які залишаються на «гражданці», вдома з дітьми й беруть на себе відповідальність за свою сім’юМарина Двидова
«У мене не було військово-облікової спеціальності, але я змогла пробитися. Я зараз на війні. Мене можна назвати щасливою людиною. Бо я знаю, що я роблю, знаю навіщо і дуже впевнена в тих людях, які поруч зі мною. Те, що ми робимо, – правильно і потрібно. Я не впевнена, що те саме відчувала б зараз у цивільному житті.
Чи могла б я жити, не комплексуючи і не відчуваючи, що я «не дотягую»?.. Але хочу зауважити, що вважаю справжніми героїнями тих жінок, які залишаються на «гражданці», вдома з дітьми й беруть на себе відповідальність за свою сім’ю. Перебуваючи тут, я роблю те, що мені сказали командири, тобто ухвалюють рішення інші люди. Я ж несу відповідальність тільки за те, наскільки ефективно виконаю завдання. Я не відповідаю за життя своєї родини, не ухвалюю рішень – виїхати чи залишитися, якщо виїхав – чи повертатися… А це – дуже потужно. Армія спрощує такі моменти», – каже Марина.
За словами бійчині, війна змінила не тільки плани на життя, а й її характер.
«Наприклад, я зараз вже не дуже знаю, як спілкуватися із цивільними. Я й до того не була «дівчинкою-паїнькою», але зараз стала ще різкішою. Є багато речей, які мене тригерять. Вважаю, що люди, які на війні, мають бути там до її кінця. А ті, хто лишився в тилу, мають бути в тилу – берегти здоровою голову, щоб нам було куди повертатися.
Зараз я приїжджаю в Дніпро, нещодавно була у відпустці – і я геть не розумію свого міста. Зникли з вулиць знайомі люди, зникли з мапи знайомі місця. По-новому треба буде колись знайомитися з містом і людьми, звикати жити. Надолужувати один день, чи рік, чи два, чи п’ять років, скільки там триватиме війна, – не треба, щоб через це проходило багато людей. Попри поширену думку, що «всі ми будемо воювати», я впевнена, що не всі. Досить того, що наше життя пішло іншим шляхом», – говорить Марина.
«Тому – бережіть себе. Тіште. Робіть манікюри. Гуляйте. Ходіть на заходи. Пишіть вірші, книжки, статті... Фоткайтеся з квітами. Пийте лате на мигдальному і шампанське з горла – за себе і за того парня/дівчину. Живіть максимально», – каже Марина.
Катерина Леонова: з медійниці – у волонтерку і маму
Дніпрянка Катерина Леонова до війни разом зі своїм чоловіком-відеооператором Дмитром Петруком працювала в медійній сфері – фільмували ролики.
Розповідає: через дві години після вторгнення Росії вони обоє вже волонтерили в Координаційному штабі волонтерів Дніпра.
«Упродовж року ми працювали над висвітленням подій у волонтерському русі й допомагали фонду «Тапс», який опікується родинами полеглих захисників України.
Ми зробили більш ніж 100 роликів сюжетів і інтерв'ю про діяльність волонтерів Дніпра й України. Деякий час допомагала іноземним ЗМІ знаходити собі фіксерів і їздити в зону бойових дій. Я не пам'ятаю жодного дня, який би я просто відпочила вдома», – згадує Катерина.
Восени на одному з телеканалів показали перший фільм з серіалу «Людські мости: захищати та жити», який зняли вони з чоловіком. Він – про психологічну допомогу свідкам війни.
Ми всі стали – як свіжа рана, яка не загоюється вже рік, і кожен переживає загальний біль як власнийКатерина Леонова
Рік війни, каже Катерина, навчив її «діяти тут і сьогодні, бо завтра може просто не настати».
«Тепер фронт усюди. Єдина різниця – на нулі й запекліших точках наші ЗСУ мають зброю і, живучи в важких умовах, воюють, а цивільні у містах інколи, навіть маючи турнікет і сто курсів за спиною, можуть постраждати через раптову балістику просто в себе вдома.
Ми всі стали – як свіжа рана, яка не загоюється вже рік, і кожен переживає загальний біль як власний», – говорить волонтерка.
Але рік війни приніс їм з чоловіком не тільки біль, а й радість. Через місяць після вторгнення Росії в Україну вони дізналися, що стануть батьками. А в грудні народився їхній син – Тарас.
Планувала не вилазити з фронту, та син трохи підкорегував мої плани. Тепер я його біологічний волонтерКатерина Леонова
«Усю вагітність я бігала, ходила, продовжувала знімати. І врешті трохи зупинилася, бо за тиждень до пологів у момент блекауту я все ж таки відчула неабияку втому і почала перелаштовуватися на нову роль у своєму житті.
Після народження я стала на свідому паузу, бо декрет – це вже інша робота. Виховання дитини – це внесок у майбутнє України. Втім, ще купа проєктів і фільмів, якими займаюсь дистанційно.
Я планувала не вилазити з фронту і максимально бути корисною не тільки як військовий документаліст, та син трохи підкорегував мої плани. Тепер я його біологічний волонтер. При тому, я все одно непохитною є в питанні про те, чи виїжджати з України. Наш дім тут», – каже вона.
Дніпропетровщина: рік великої війни в цифрах
- Від початку повномасштабної війни в Україні одна з прифронтових областей – Дніпропетровська – пережила понад 300 російських атак дарів ракетами та дронами.
- Під постійними обстрілами артилерії російських військ перебувають три райони, які межують з Донбасом, Запоріжжям та Херсонщиною.
- Загинули щонайменше 218 цивільних, 800 – поранені.
- Понад 4 тисячі будинків – зруйновані.
- Область стала лідером серед регіонів України за кількістю прийнятих переселенців. За офіційними даними з обласної військової адміністрації, Дніпропетровщина прихистила понад 370 тисяч внутрішньо переміщених осіб, понад 8 тисяч з них – це діти.
- Також Дніпропетровщина прийняла 79 підприємств, релокованих з Донбасу, Запорізької та Харківської областей.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
