«У Росії ніколи не було свідомого суспільства»: громадянка РФ, яка живе у Львові й хоче перемоги України

Сім років тому Аліка Разнер ще жила в Росії. Влітку 2016-го вона приїхала погостювати в Україну. Спершу була в Одесі на морі та кінофестивалі, а коли приїхала до Львова – то на наступний день здала зворотній квиток. Вона залишилася в Україні і навіть вивчила українську мову. Від початку широкомасштабної війни Аліка ще й допомагає ЗСУ. З Радіо Свобода Аліка поділилася думками про те, чи вірила, що Кремль нападе, розповіла як до неї, як до громадянки країни-агресора, ставляться у Львові, і що вона наразі думає про майбутнє Росії.

– Розкажіть, будь ласка, свою історію. Де ви народилися в Росії? Скільки часу ви там прожили? Чому обрали Україну?

– Перший важливий момент – я не переїжджала в Україну. Я просто приїхала сюди і залишилася тут жити. Це є дуже важливо для загального розуміння. Важливо розуміти, що я не переїжджала в Україну усвідомлено. Це, скоріше, було таке спонтанне рішення – приїхати і залишитися.

Чому саме Україна? Загалом у мете тут є трошки рідні. В Одесі, наприклад. І якось я завжди знала, що існує така країна, існує Одеса, Львів, Київ і так далі. У мене тато народився в Києві і жив тут деякий час.

Сама я народилася в невеличкому місті Кіров. Це Центральна Росія. Потім 15 років жила на Уралі.

Ми ще з родиною жартували, що це 10 років «спецпоселення» і 5 років – «без права переписки». Достатньо сувора територія там. Багато де вчилася, працювала і так далі. Зокрема остання з моїх робіт в Росії – я працювала екскурсоводом на Білому морі. Тобто це «колиска» НКВД, ГУЛАГу, тощо. Відповідно, наприклад, про українське Розстріляне відродження я ще знала там з 2014 року відповідно. Теж до цього контексту. І працювала тільки влітку.

І виявилося, що літо в мене вільне, робота ця закінчилася і я вирішила кудись поїхати. І вибір упав на Одесу – море, тепло, сонце, Одеський кінофестиваль. На деякий час я затрималася, а потім вирішила на пару днів поїхати у Львів, подивитися, який він є. На другий день здала квиток і залишилася.

– Це який рік був?

– 2016 рік.

– Коли ви їхали до Львова дивитися, який він є, які у вас були уявлення про це місто, з огляду на те, що ви жили в Росії?

– Жодного побоювання щодо «нацистів зі смолоскипами» у мене не було. По-перше, я їхала сюди дивитися архітектуру. Я цікавлюся архітектурою. Я знала, що це красиве європейське місто.

Я сіла в трамвай на вокзалі, звернулася російською до водія запитати, як мені доїхати до центру. Він мені не тільки пояснив, він ще й за зупинку, заздалегідь, спитав: «Пані, будь ласка, ось ваша зупинка, виходьте».

Тобто перше враження – жодного цькування за російську мову.

Були стереотипи. Але більше, напевне, на рівні жартів. Коли мені казали (це навіть в Одесі якісь мої знайомі казали): «Боже, ти ж їдеш у Львів – там москалів «вішають на деревах». А я казала: «Так я взагалі з Росії – у нас там ведмеді по вулицях ходять».

Я кажу: давайте будемо розрізняти стереотипи і так далі. Тобто упередження як таких серйозних у мене не було.

– Одна із тез пропаганди – це, що росіяни і українці є «братні народи», слов'янські народи. Що ви побачили, як почали жити в Україні: різниця є чи ні?

– Цікаве запитання. Пасувало би мати фах, щоб на цю тему міркувати.

Але в плані порівнянь я завжди наводжу простий приклад. 15 років там, де я жила на Уралі, люди говорять переважно, не всі, але більшість не розтискаючи щелепу.

Це особливість клімату, менталітету і так далі. Це не є метафора. Це є прямо дійсно. І вони так само працюють в медіа, грають в театрі і весь час вони говорять, не розтискаючи щелепу.

Українською? Коли я говорю українською, то мені навіть важко спробувати це зробити. Люди так живуть все життя. Це вже каже про них як зовсім про інших. І відповідно у Львові люди інші. У Львові, в Україні загалом насправді.

Основна відмінність – люди тут знають, хто вони і куди вони рухаються, і якщо ти щось хочеш, то треба щось робити. Це достатня проста, банальна теза, але більшості росіян вона невідома.

– Ви сказали: приїхала до Львова, побула кілька днів, здала квиток і залишилися. Що для вас стало тією останньою краплею, що вплинула на рішення не повертатися в Росію?

– Все, напевне, на купу. Я не можу виокремити якийсь конкретний фактор.

Я ще в перший день познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Це теж зіграло свою роль.

Ну, тобто я не відразу так вирішила, але я зрозуміла, що цікава людина, цікаве місто і, очевидно, двох днів для того, щоб побачити Львів, вкрай недостатньо.

Ну, по площі Ринок погуляла, на Високий Замок піднялася... Здавалося б, і все.

Але я розуміла, що далеко не все. І я така: гаразд, побуду ще деякий час, подивлюся, що тут ще є. І затягнуло.

– Але це ж інше середовище, інша мова. За який час вам вдалося вивчити українську? І наскільки вона все ж таки інша, ніж російська мова?

– Буду зараз наперед відповідати: інша. Абсолютно інша. У мене є так само приклад. Я його придумала і я ним пишаюся.

Коли мені кажуть, що це дуже «споріднені» мови і так далі, я кажу: а тепер уявіть собі, що ви – людина, яка не розуміє українську. Наприклад, росіянин не з Бєлгорода (бо там, можливо, розуміють), а навпаки. Як ви це перекладете? Що воно означає? До чого воно веде? Ви навіть не розумієте, чи це питання, чи це ствердження. Воно ні до чого не підходить. Це різні мови абсолютно!

Фонетично також насправді. Бо жарт про російськомовну щелепу – це насправді не жарт. Я це кажу як людина, яка перебудувала дійсно м’язи. Втомлюються м’язи, коли ти багато говориш. Насправді, напевне, як в будь-якої іншої мови, яка фонетично інша.

Це як з приїздом. Я не переїжджала і не вивчала українську мову. Я залишилася тут і просто почала говорити українською.

Я влаштувалася на роботу у книгарню у 2018 році. До того я в середовищі спілкувалася переважно російською, бо не було потреби. Ніхто мені на вулиці у спину не шикав, на роботі було все гаразд. А тут я влаштувалася на роботу у книгарню. І тут була два моменти. По-перше, я така думаю: стоп, пасувало би, напевне.... книжки українських авторів продаю або в перекладі, продавати їх російською не те, щоб правильно, якось недоречно, якось не так воно має працювати.

І я просто вирішила, що я почну говорити. Я вже на той момент потрохи починала читати українською, слухала музику, у мене багато було україномовних друзів.

Було дуже складно, коли ми сиділи з моєю колегою у залі і заходить відвідувачка. І знаками мені показує колега: йти поговори. А в мене, щоб ви розуміли, словниковий запас – три речення: «Добрий день!», «Чи вам щось підказати?»... І так далі. Але потрохи навчилася.

– 24 лютого 2022 року для України найтрагічніший, напевне, день за час здобуття незалежності у 1991 році. Що було з вами у цей день? І чи ви думали, що таке може статися?

– У мене було заперечення, що цей день настане. При чому, мені це було очевидно, але мене страшенно мозок хотів від цього захистити, щоб я в це не вірила. Я все розуміла.

Ми тоді теж мали випускати одну збірку оповідань одного письменника з Сєверодонецька. І я йому тоді написала: «Я не знаю, якась така напружена ситуація, чи не хотів би ти дати якийсь коментар на цю тему і якусь статтю нам написати». Щось таке. Тобто «раціо» розуміло, що незабаром...

Відповідно палять документи в консульстві в Києві, пожежа. І ти думаєш: та «інвентарка» просто, вони прибирають.

Танки на кордоні – це було очевидно. Але я до останнього це заперечувала. Коли там, здається, 21 лютого було це визнання «ДНР», «ЛНР» і так далі російською владою...

Після того мені подзвонив тато – так накрутив, коректно. Він просто сказав: «Воно скоро буде, це очевидно».

І я тоді вирішила поїхати до подруги в Івано-Франківськ відволіктися.

Дуже важливий момент: 24 лютого у Львові пройшов, умовно кажучи, спокійно, якщо не рахувати черг до банкоматів.

А от ранок 24 лютого в Івано-Франківську почався із прильоту в аеропорт. У цей момент ми йшли з подругою по вулиці. Це була 7-ма ранку. Ми йшли і почули...

Знаєте, зараз є такий момент, коли ти чуєш якийсь гучний звук, наприклад, сміттєвоз – думаєш: це що, приліт? Тривоги ж немає. А, сміттєвоз! А тоді ми йшли, ми чуємо такий звук і вона: та десь фура, напевне, на мосту. А це був якраз момент прильоту. Стовп чорного диму!

І крізь сон (я ще пам’ятаю, коли ми ще спали, вже з четвертої чи з третьої ранку це все почалося) я чую літаки. Вони вже піднімалися у повітря. Бо це вже було відомо.

Тому ранок у мене почався у Франківську з чорного диму, прильотів, розгублених людей на вокзалі, із відсутністю зв’язку дорогою до Львова і батьками, які дуже просили їм подзвонити, але вони не знали, що я в іншому місті. І я в той момент не могла їм сказати.

Я сказала, що я була не у Львові і не з чоловіком, коли вони приїжджали до мене перший раз за два роки. Бо на той момент я розуміла, що слова, що я в іншому місті, де щойно був приліт, і я зараз у поїзді без зв’язку, то це було б дуже драматично.

– Це, напевне, важко, так?

– Ну, вже ні.

– Почалася велика війна... І до цього. Чи ви пробували спілкуватися із кимось із тих своїх друзів, рідних, хто залишився в Росії?

– Тут має бути якийсь такий зловіщий сміх, якогось Джокера чи щось таке...

І так, і ні. Пояснюю чому.

Можна пригадати, як 23 лютого ввечері президент Володимир Зеленський випускає відео десь на 8 хвилин, де звертається до росіян російською мовою.

Ми в цей момент дивимося його з моєї подругою та її хлопцем на квартирі у Франківську. І я дуже голосно кричу в ютуб чи в монітор: «Це не має сенсу! Навіщо ви це робите? 8 хвилин цього часу можна було витратити на щось більш корисне: на звернення до громадян своєї держави, які дійсно щось зроблять. А це немає сенсу, вони нічого не здатні зробити. Не витрачайте на це час!».

І коли я бачила, що десь мої знайомі або якісь блогери записують відео зі зверненнями ще й російською (могли б українською з субтитрами, але врешті-решт), коли кажуть: «Вийдіть на вулицю, зробіть щось!», то ви не знаєте, ви не розумієте: це не має сенсу. Це безглуздо! Ти витрачаєш свій час, свій ресурс просто у порожнечу, яка нічого не зробить.

– А чому це немає сенсу?

– Тому що вони нічого не змінять. Їм так – «окей». Але це «окей» – теж сукупність факторів.

Ну, є люди, які це не підтримують, вочевидь. Але через наратив страждання, який взагалі притаманний цьому народові (якщо можна сказати, що є такий народ, бо національно, я не знаю, чи вони якось існують), все має бути погано.

Усе має бути погано і тому... це добре. Бо інакше не може бути. Бо краще, коли у мене погано, у сусіда погано – класно, будемо так далі жити. Краще, ніж у них всіх, де погано, і добре.

І тому теж вони нічого не змінюють. Їм подобається бути теж якоюсь мірою жертвою обставин – «ми нічого не можемо зробити».

Я завжди наводжу дуже простий приклад. Скільки було статистично дійсно відкрито кримінальних проваджень в Росії за понад 1,5 роки повномасштабного вторгнення? Тобто людей, яких дійсно посадили за грати? Менше тисячі на населення 132 мільйони, 150 мільйонів людей. Я не пам’ятаю. Це дуже показово!

І це не те, що ніхто не бореться. Є якісь люди, які виходять. Але цієї кількості кримінальних проваджень достатньо для того, щоб ті люди, які, можливо, щось би там у глибині душі хотіли зробити, розуміли, що зась, ні-ні-ні, це страшенна диктатура, краще нічого не робити, чорне – це біле, біле – це чорне, у нас все гаразд. Вони не хочуть нічого робити.

– А що робите ви? В Україні війна...

– Ще до 24 лютого для мене АТО було трошки особистим. Бо є родичі, які там, їздили на ротацію і так далі, військові.

Плюс видавництво, в якому я працюю, зараз дуже активно залучене у підтримку ЗСУ. Але тоді теж було дотичне. Тобто якісь збори, час від часу, мені шеф каже: репостни, будь ласка, ми збираємо на «бус».

А тоді зібрати на «бус» (це зараз просто деформація така) це було раз на 1,5 роки треба «тачку». І всі там дуже повільно на неї збирають. А тепер їх треба постійно і збори закриваються дуже швидко.

Так, почали щось робити. Але спочатку це було дуже якось хаотично, спонтанно. Ми просто прийшли у кав’ярню, в яку ходимо зазвичай пити каву неподалік від дому. Ми якось на автоматі туди зайшли, а це такий осередок, кластер насправді. Там дуже багато знайомих людей. А там на цей момент пустувало підвальне приміщення, бо поїхали орендатори незадовго по повномасштабки.

І раптом хтось витягає килими з комори чи зі складського приміщення, хто каже: слухайте, у мене матрац є. Хтось каже: о, а я тоді з’їжджу на вокзал – може, комусь допомога потрібна. І ми раптом з моїми друзями, з чоловіком, з колегами (з колегами – це була потім історія), з колишніми колегами організовуємо шелтер – притулок для людей. Саме тимчасовий, тобто яким треба знайти автобус. Логістику автобусів перебудували до Польщі, до кордону і так далі. І це тривало деякий час.

Потім я від цього моменту трошки відійшла. Він вже почав сам на себе працювати. Плюс потроху почала у цьому зникати потреба, бо з’явилися вже більш облаштовані шелтери, більш стабільні.

А потім я вже повернулася на роботу, там, де в нас був волонтерський штаб довгий час, там, де крамниця.

І там почалося просто: слухай, віднеси цей пакет, там рукавички треба хлопцям. Або: слухай, у мене немає часу, будь ласка, мені треба..., рівень захисту такий і такий, бюджет такий і такий треба на вже. І я така: який..., до чого це, як у цьому розбиратися? І потроху, потроху, потроху воно все почалося. Переважно це було пов’язано з роботою у видавництві, де колектив свідомих людей.

– А зараз на якому етапі ця допомога? Тобто ви з шевронами...

– Це шеврони, які я роблю для когось, для волонтерів і для бригад. Але я переважно весь час завтикую просто просити, щоб вони мені відправили. Зараз я трошечки відійшла. Не так активно займаюся волонтерством, тому що, на жаль, як не прикро це визнавати волонтери втомлюються. Це є тільки один фронт. Ми це розуміємо. Так, це передова.

Але як і хлопці та дівчата на передовій втомлюються, 18-19 місяців без ротації, так і волонтери, які з першого дня дуже проактивні і постійно в цьому. Тобто у волонтерстві немає відпусток, немає вихідних. Ти постійно задіяний у цьому процесі.

То ж зараз в мене просто немає настільки на це сил. І я так трошки менше цим займаюся. Більше підтримую дружні збори друзів, роблю для цього якийсь контент, допомогу, доначу, як завжди, бо це вже база. Прокинувся – задонатив.

І так, роблю шеврони для волонтерів, для військових. Часто не беру за це якусь свою комісію чи ще щось. Тобто це теж внесок у перемогу.

– Це виглядає так, якщо збоку дивитися: ви по суті підтримуєте ЗСУ, які на фронті вбивають громадян вашої рідної держави.

– Так. Так. То є так. Для мене це просто якось. Це не викликає у мене питань.

Тому що «наши мальчики», як вони кажуть – це люди, які прийшли зі зброєю до моєї родини, в мій дім. Я тут живу вже 7 років. На той момент повномасштабного вторгнення це було майже 6. У мій дім до моєї родини з метою мене вбити. І тут немає інших варіантів.

Так, я не можу взяти зброю в руки, але я можу підтримувати тих, хто захищає мене. І дуже важливий момент, наприклад, з донатами, наприклад. Це не благодійність.

Ми просто платимо за своє життя, за шанс того, що ми можемо сидіти і говорити з вами зараз тут. Ми інвестуємо у своє майбутнє, у майбутні покоління.

І тому це у мене не викликає якогось жалю, співчуття і так далі. Це люди зі зброєю, які прийшли і хочуть мене вбити. Я впевнена, що якби вони були тут, то вони вбили би і мене залюбки. Хтось через гроші, хтось просто так, хтось з переляку, але вони це зробили би. То ж чому я маю їм співчувати?

– У чию перемогу в цій війні ви вірите?

– Це очевидно. Україна. Але це навіть не про віру. Бо перемога – це не диво, свято, її не можна прийти десь взяти, купити за якісь там гроші. Це робота. Це на кшталт чогось такого як вірити в себе. Не достатньо просто казати: я вірю в себе.

Треба постійно, щоденно щось робити. Я вірю в перемогу України. Я для цього працюю багато.

– Як гадаєте, зі зміною влади в Росії, умовно, замість Путіна прийде інший..., можливі зміни підходів до сприйняття України? Російське суспільство може якось змінити своє ставлення?

– Ні.

Теоретично через декілька, декілька, декілька поколінь щось десь може змінитися. Але нас до того часу просто може не стати, умовно кажучи.

Бо це є мета Росії – знищити, привласнити і так далі.

Ось тут я якраз не вірю, що щось може змінитися. Тому що це історично.... Знову ж таки, в Росії ніколи не було свідомого суспільства. Був якийсь прошарок. Але вони все одно ламаються на моменті «чий Крим», «скинь гроші на ЗСУ, на безпілотники» і так далі.

Я завжди наводжу приклад про політичних діячів.

Якщо взяти Нємцова, який був вочевидь дуже незручний для російської влади, бо його вбили під стінами Кремля. Очевидно ж хто це зробив. А він насправді передбачив повномасштабне вторгнення і так далі. Він був розумною людиною. Але я більше, ніж впевнена, що якби він дожив до цього дня, він так само казав би, що там «наші хлопчики», «давайте якось допомагати «нашим хлопчикам» там». Не знаю, може, навіть не зброєю, але ще щось все одно. Він все одно російський імперіаліст. Це все одно його. І він бажає «кращого» для своєї батьківщини. Йому не цікаві інші країни поряд. Тому я сумніваюся в цьому. Дуже.

– А з вашої точки зору, що може змінити російське суспільство? Що для цього треба: більше інтернету, більше свободи соціальних мереж, більше, умовно, людей, яким дозволять вибрати те, що...?

– Я маю подумати. Бо дуже швидко хочеться відповісти: нічого. Але уявимо собі якусь квазіситуацію...

Напевне, це люди, які говорять (правду – ред.). Але їх дійсно має бути багато, вони мають бути дуже терплячі, і це на покоління.

Чому Мойсей 40 років водив євреїв по пустелі? Щоб помер останній, хто народився в рабстві. І тут відповідно має статися щось подібне. Теоретично.

Але ми розуміємо, наскільки мізерна ця ймовірність, що в даному випадку вона дорівнює майже нулю.

Але так, люди, які говорять...

І маніпуляція – вона не завжди є поганою. Це просто якийсь рух. Відповідно не достатньо просто вийти з транспарантом і сказати: «Путін – вбивця!». Так?

Бо люди виходили , вони тримають плакати. І всі ж розуміли, до чого тут це.

Треба говорити. Треба не втомлюватися і постійно пояснювати. Як мої батьки говорили зі мною, з моїм старшим братом, а зараз говорять з молодшим.

Ми завжди знали, що це. Ми завжди знали про підводний човен «Курськ», що це саме ця влада, саме Путін не врятував цих людей. Ми знали це.

Ми жили в 1998 році в Москві з батьками. Тоді цей момент про «рязанський цукор» (підрив житлових будинків у Москві, який був використаний як привід для війни проти Чечні – ред.) і так далі, чергова ескалація конфлікту, теракти, в яких звинувачували радикальні організації.

Те, що зараз відбувається – подібний сценарій, вони намагаються зробити цих «українських радикалів».

Коли я була маленька, ми переїхали якраз зокрема через те, що вибухи були в центрі міста, будинки буквально. Я цього не пам’ятаю, бо я була маленька і це було не зовсім поряд, але тим не менше. І я трошки ставала старшою і розуміла, що це ніякі не «радикальні організації», це все робить ФСБ.

Але знову ж таки щодня, кожного разу, коли трапляється якась історія, з тобою про це говорять, не те, щоб постійно і кожен день тільки про це, але коли трапляється якийсь момент, я підходжу і питаю в тата чи в мами: «Слухай, а це що? Вони такі: ні-ні-ні, стоп, стоп, стоп, це не те, не забувай, де ти живеш».

Тобто так, це, мабуть, допомогло б, але вибірка занадто маленька.

– Скажіть, будь ласка, з приводу того, чи розпадеться Російська Федерація, ви взагалі вірите в ось ці посили, які зараз дають певні експерти, що Російська Федерація в найближчій перспективі може розпастися взагалі?

– Що ми вважаємо найближчою перспективою? Я думаю, що найближчі 5, 10, 15 років цього не відбудеться. Оскільки, наприклад, минулого року прогнозували дефолт. І його не сталося. Оскільки все одно країна має достатньо багато внутрішніх ресурсів і країн, які ще й досі з нею дружать.

То ж в перспективі теоретично це можливо. Я не політолог, не соціолог. Але можливо. Але, мені здається, це займе набагато більше часу, ніж нам хотілося б.

– Але ви вірите в те, що це може відбутися?

– Я припускаю таку можливість.

– Що може стати причиною?

– Мені здається, вона просто розпадеться, як і будь-яка інша імперія. Так, як Римська імперія, як Австро-Угорська імперія.

Імперія – це трошки застарілий шлях. Британська імперія – її не існує. І мало хто згадує, що це теж була імперія зі своєю анексією територій. Зараз – все гаразд, це класна країна, вона підтримує нас.

Імперія – це минуле. І варто пам’ятати, що єдиний важіль імперії, за рахунок чого вона рухається – це, зокрема, захоплення, її треба більше, більше і більше. Відповідно, якщо у неї не буде можливості брати собі більше, більше і більше, то через якийсь час почнеться стагнація. Просто вона триватиме довше.

– А яким ви бачите ваше майбутнє? Що я маю на увазі? Ви тут наразі маєте лиш посвідку на проживання.

– Так, я хочу отримати українське громадянство.

Я це вирішила насправді ще до повномасштабного вторгнення, буквально за кілька місяців до того: я нарешті зрозуміла, що я хочу.

Чому не раніше? Це все одно має бути дуже відповідальне рішення. І навіть не в плані не бути більше громадянкою тієї країни, де я народилася, а стати громадянкою цієї країни. Це усвідомлене рішення.

Зараз я в процесі збору, скажімо так, інформації, вивченні законодавства, певних довідок, тощо. Я рухаюся у цьому напрямку, але достатньо повільно. Бо, очевидно, зараз це не на часі – спрощення, наприклад, надання громадянства людям, які дійсно допомагають ЗСУ.