«Ця кара лягає на нас, на наших дітей»: відомий російський хірург волонтерить в українському військовому госпіталі

Сергій Медведєв

До того, як він покинув Росію восени 2022 року, побоюючись судового переслідування за свою протидію повномасштабному вторгненню Росії в Україну, Андрій Волна був одним із відомих у країні хірургів, травматологів і ортопедів. Зараз він із сім’єю живе в Естонії, але останні два місяці працює волонтером у київському військовому госпіталі, де лікує здебільшого поранених у боях українських військових.

Волна подає документи на отримання довгострокової візи, щоб продовжити роботу в Україні. Він поговорив із кореспондентом Російської служби Радіо Свобода про свій досвід і враження як росіянина в Україні під час війни.

– Останні місяці ви провели в Україні, працюючи там у шпиталі військовим лікарем, хірургом. Ця історія продовжується?

– Так. Протягом двох останніх місяців я був волонтером у складі хірургічної бригади військового госпіталю четвертого рівня, де надається допомога насамперед пораненим військовослужбовцям. Оскільки моя віза була досить короткою, після закінчення цього терміну я маю виїхати за межі України, щоб оформити нову, сподіваюся, вже більш тривалу.

– У чому головна відмінність цивільного хірурга та військового? Ви, як я розумію, не на передовій, це вже друга лінія медичної допомоги, до вас привозять людей, які вижили.

– Перша лінія – це надання допомоги на полі бою. Далі йде евакуація спеціальними бригадами парамедиків чи людей без вищої освіти, але із середньою медичною. До речі, одну із таких бригад очолює росіянка Дар’я Кремльова. Зараз вона вийшла заміж у загоні, тепер Бовіна, але Кремльова – це було фантастично!

Далі поранені пацієнти потрапляють до польового шпиталю, де триває боротьба за їхнє життя. Коли життя збережене, потім уже звичайний військовий чи цивільні шпиталі, переорієнтовані на лікування поранених військовослужбовців. І нарешті, головний госпіталь – як правило, це ті ситуації, які не можуть бути вирішені хірургічним шляхом у звичайному військовому госпіталі, коли потрібні інші компетенції або коли у госпіталях, наближених до передової, спостерігається перевантаження пораненими.

– На вашому рівні не доводиться ухвалювати рішення про життя та смерть, як на передовій, коли поділяють на тих, кому можна надати допомогу, кому не можна негайно надати допомогу тощо?

– Таке у госпіталі було, але до того, як я туди потрапив: коли російські війська стояли за кілька кілометрів від госпіталю, в Ірпені, у Бучі, намагалися захопити аеропорт у Гостомелі. Туди привозили поранених і цивільних, і військових, і саме тоді здійснювався цей тріаж. Зараз, коли лінію фронту, на щастя, відсунули досить далеко від столиці України, такий тріаж у госпіталі відсутній, оскільки привозять пацієнтів, життя яких збережене. Але це не означає, що у ста відсотках випадків не ведеться боротьба за життя. Саме в госпіталі такого рівня хірурги стикаються з пізніми ускладненнями тяжких травм. Насамперед це ранова інфекція та генералізація ранової інфекції, більш відома у немедичній термінології як зараження крові.

– У вас дуже великий досвід хірурга та травматолога, ортопеда, ви працювали з шахтарями у Кемерові. Але травми, пов’язані з війною, – це принципово новий для вас вид травм?

– У перші шість років роботи у Сибіру я працював із шахтарями. Там були найрізноманітні ушкодження, зокрема пов'язані з вибухами метану. На щастя, це далеко не завжди призводило до смерті гірників, їх привозили з різними травмами. Доводилося стикатися з дуже тяжкими ушкодженнями, але, звичайно, не в такій кількості, як коли все відділення зайняте чоловіками з ушкодженнями, понад 90% з яких навіть не вогнепальні, а мінно-вибухові. З вогнепальними хірурги якось справляються на попередніх етапах, це трохи легше, ніж мінно-вибухові поранення. Звичайно, раніше я не бачив такої кількості тяжких травм в одному місці.

– Чи можна сказати, що у військових, з якими вам доводиться спілкуватися, специфічне ставлення до смерті, до свого тіла, до інвалідності, порівняно з цивільними людьми?

– Ні, звісно, жодного спеціального ставлення немає. Справа в тому, що більшість із цих військових до початку широкомасштабної російської агресії вели свій бізнес, працювали айтішниками, охоронцями, були сільгосппрацівниками, тобто це звичайні люди, які в перші дні війни або пішли добровольцями, або були мобілізовані, стали військовослужбовцями. А коли людина потрапляє до клініки, вона стає пацієнтом.

Більшість ампутацій, де не можна зберегти кінцівку, виконана до нас. Але коли було неможливе подальше збереження кінцівки, коли воно могло б призвести до генералізації інфекції, до сепсису, доводилося вести розмови про ампутацію. Реакція така сама: практично ніхто не може відразу ж сказати «так». Як правило, треба порадитись із сім'єю, з дружиною, з батьками. Але іноді час не дуже чекає, доводиться вирішувати протягом кількох днів.

Для мене, хірурга, особливо важка ситуація, коли йдеться про ампутацію верхньої кінцівки. Все-таки нижня кінцівка, до того ж, що це стійка втрата працездатності, добре протезується, функція опори зберігається. Ми бачили багато відео, як ці хлопці танцюють, грають у футбол, займаються спортом. А повноцінно замінити функцію верхньої кінцівки на цьому етапі неможливо, незважаючи на те, що частина пацієнтів вирушає для протезування далеко на Захід, у тому числі й до Штатів. Крім того, ти постійно прив’язаний до цієї програми, яка щось ремодулює. Це більше в галузі хронічного експерименту, який поки що не вийшов на виробничі потужності.

– Українські лікарі лікують і російських полонених?

– Я не стикався з російськими полоненими у цьому лікувальному закладі. Але, звичайно, так.

– Я хотів би поговорити і про життя у Києві, життя під обстрілами. Ви за ці два місяці звикли? Дивишся, як місто живе повноцінним життям, відкриті ресторани, за першим сигналом люди йдуть у бомбосховища. До речі, як із цим у лікарні, вам теж доводилося, якщо повітряна тривога?

– У лікарні – ні. Неодноразово звучала повітряна тривога, ми були в операційній, але ніхто не перериватиме операцію.

Щодо звичайного побуту, життя киян, на мене найсильніше враження справило відвідування театрів. Я одного разу був у знаменитому Театрі Івана Франка у Києві, потім мені вдалося на півтора дня вирватися автомобілем до Одеси, де я не оминув, звичайно ж, сходити до знаменитого Театру опери та балету. У Києві дивився виставу «Три товариші», антивоєнна вистава за книжкою, ще в юнацькі роки зачитаною до дірок: це сильне враження! На самому початку вистави йде оголошення: «Шановні глядачі, в цій виставі ви почуєте сирени повітряної тривоги, постріли і вибухи. Не лякайтеся – це звуковий супровід вистави. У разі реальної повітряної тривоги і небезпечної ситуації ми перервемо виставу, зробимо додаткове оголошення. Найближче бомбосховище розташоване за двісті метрів на станції метро «Хрещатик». Після закінчення повітряної тривоги вистава буде продовжена».

– І люди абсолютно нормально продовжують власне життя під це відчуття безперервної присутності смерті? На мою думку, суспільство переходить в інший стан нормалізації ризику, нормалізації війни, що йде, при цьому кращі люди йдуть на фронт, гинуть навіть не кадрові військові, а зовсім звичайні громадяни, причому висококваліфіковані і рідкісних професій.

Читаючи ваші інтерв'ю, я побачив, що один із перших ваших візитів був у Бучу. Тобто ви поїхали до Бучі за першої нагоди, коли приїхали до Києва?

– Так. Мені, як і будь-якому іноземцю, потрібно було отримати дозвіл на перебування у військовому шпиталі. У мене було кілька днів на те, щоб подивитися уважніше, що діється в Києві та його околицях. Першого ж дня я поїхав до Бучі. Минулого літа там була відкрита меморіальна стіна, я б її назвав Стіною плачу, інакше не скажеш, де імена практично всіх, тому що деякі тіла досі неідентифіковані. Там згадані 511 людей, яких було вбито або загинуло в Бучі під час російської інтервенції кінця лютого – березня минулого року. Це люди різного віку: і за 90, і зовсім діти, яким менше року від народження.

Саму Бучу вже відремонтували, відбудували, але це справляє найважче враження. Це таке курортне містечко за чотири кілометри від київської кільцевої дороги. У найближчому Підмосков’ї чимало таких, де багато зелені, де поєднуються старі сільські будинки та тут же дорогі, розкішні котеджі. Чотири кілометри – це зовсім поряд! Коли ти згадуєш ці кадри, коли приходиш до меморіалу... Його спочатку встановили біля Центрального парку, а тепер він розташований біля храму Андрія Первозванного, саме там, де поховані понад сто вбитих росіянами. Отець Андрій відспівував їх, а потім був присутній під час ексгумації. На щастя, коли я був там, я був один, тому міг подумати про все, про що хотів подумати, ніхто не міг мені завадити.

– Що ви можете сказати з приводу постійно обговорюваної теми відповідальності, колективної відповідальності всієї Росії та індивідуально кожного росіянина, у тому числі людей, які піднімали свій голос проти цієї системи, проте сталося те, що сталося.

– Я відчуваю цю відповідальність, розумію, що на мені лежить частина колективної відповідальності. Я часто подумки буваю у своєму минулому і намагаюся зрозуміти, що було зроблено не так. Мені здається, рубіж полягав десь у 90-х роках, коли відкрилися найширші професійні можливості. Ми (я маю на увазі себе та своїх друзів) дуже захопилися впровадженням нових технологій, професійним зростанням. Мій латиський друг доктор Затлрес пішов у політику і в якийсь момент став президентом Латвії. Він – травматолог, ортопед, ми з ним познайомилися на курсах. Можливо, саме тоді, коли ми вирішили, що займемося кожен своєю професією, зростатимемо у своїй спеціальності, а політикою нехай займуться професійні політики, у цьому була помилка кожного з нас.

Але моя помилка, і я в цьому себе докоряю, у тому, що недостатньо було зростати в професії, не можна було не приходити в політику тоді, коли з неї почали йти ці стовпи – Старовойтова, Рижов, Афанасьєв. На зміну їм прийшли сірі, непомітні люди, як потім виявилось, із колишнього радянського Комітету державної безпеки, з ФСБ. Саме там ми пропустили країну, саме там, мені здається, перебуває і дещиця моєї відповідальності за те, що відбувається.

А так, звісно, вона лягає на нас. Приїжджаючи в Україну, ти розумієш, що готовий до будь-яких негативних реакцій на свою адресу, бо ти – представник країни-агресора, хоч би як там було. Не зобов'язаний кожен українець знати про твою антивоєнну позицію, достатньо того, що ти – росіянин. Коли я поїхав зараз до України, щоб бути волонтером, допомагати хлопцям, моїм друзям – лікарям, я був готовий до будь-яких реакцій на свою адресу, у тому числі від пацієнтів, бо я – росіянин, на мені слід цієї відповідальності. Тому що всі ці хлопці, військові, невійськові, травмовані, скалічені, називатимемо речі своїми іменами.

– Ви стикалися з якимось негативом щодо вас?

– Ні. Я просто вражений! Але коли я знову поїду в Україну, я буду готовий до такої реакції, бо будь-який росіянин заслуговує на неї з боку українців. Тому що ми проґавили свою країну не тільки для себе, ми її проґавили так, що вона стала агресивною, почала приносити смерть в іншу країну. Звичайно, це лежить на нас, звісно, частину колективної відповідальності поділяє кожен із нас. Це кара, яка поки що непорівнянна з тим, що переживають українці, але вона лягає на нас, наших дітей і ще лягатиме поколіннями.

– Ви ж рідкісний птах у російській лікарській спільноті – лікар-дисидент. Я можу назвати дуже небагато лікарів, тим паче відомих, які підняли свій голос проти системи, проти війни. Чому лікарська спільнота настільки слухняна, люди ніяк не виявляють своєї громадянської позиції?

– Цьому є пояснення. Як правило, ті лікарі, які були помітні до повномасштабної агресії, – це люди, які працюють у високотехнологічній сфері, і вони дуже залежать від роботодавця: можна не знайти робоче місце, якщо тебе попросять звільнитися. Таке пояснення – жодною мірою не виправдання. Мені здається, я маю право так говорити, бо ця наша колективна боягузливість (кілька винятків лише підтверджують правило) – одна з найстрашніших речей, що сталася з російським суспільством останнім часом. Лікар, особливо травматолог, ортопед апріорі має бути проти війни, бо це травматична епідемія, як її назвав Микола Іванович Пирогов. Для мене це глибоке розчарування, яке я, очевидно, пронесу до кінця своїх днів (перепрошую за високий стиль, але це так і буде).