«Фрау Ріббентроп». І такого ось прізвиська дочекалася минулого тижня у себе на батьківщині (в Україні це прізвисько існує вже давно) канцлер Німеччини Анґела Меркель, після того як у результаті компромісу з питання газового імпорту стало зрозуміло, що газогін «Північний потік-2», який пролягатиме з Росії через Балтику, буде прокладений, нехай і на дещо інших правових умовах. Опоненти закидають Берліну невиправдані поступки Кремлеві і забуття інтересів України.
На початку лютого до ЗМІ з французьких дипломатичних кіл «протекла» інформація про те, що Париж має намір рішуче протистояти Берлінові при узгодженні так званої європейської газової директиви. Це означало б можливість визнання «Північного потоку-2», дітища російського «Газпрому» і його німецьких партнерів, таким, що не відповідає європейським правовим нормам. А, отже, підлягає заморожуванню.
Крах цього проекту став би величезною політичною поразкою уряду Анґели Меркель. Цілком імовірно, що він змінив би навіть усе співвідношення політичних сил у Європі. Франція взяла б тим самим на себе роль головного західноєвропейського союзника Польщі і країн Балтії. Вони з політичних причин є найбільш послідовними супротивниками розширення енергетичного співробітництва ЄС і Росії. Досі їхню позицію підтримували передовсім у Лондоні, але Велика Британія, як відомо, залишає Євросоюз.
Дипломатичної революції, однак, не відбулося. Франція і Німеччина погодилися з умовами компромісу, який, якщо коротко, робить Єврокомісію головним арбітром у питанні щодо газових проектів, на кшталт «Північного потоку». Будівництво останнього триває і має бути завершене до кінця цього року. Тоді ж закінчиться термін дії договору про транзит російського газу до країн ЄС територією України – Москва не має наміру продовжувати дію цього договору.
Німеччина потрапляє в залежність від російського газу і може сама, як і Україна в 2006 році, стати жертвою шантажуБорис Райтшустер
Аргументи супротивників «Північного потоку-2» у викладі німецького журналіста Бориса Райтшустера такі: «Німеччина потрапляє в залежність від російського газу і може сама, як і Україна в 2006 році, стати жертвою шантажу. Крім того, Німеччина порушує правила Євросоюзу, що передбачають солідарність у питаннях енергозабезпечення, і це робить країни Східної Європи і, зокрема, Україну ще більш уразливими. [Проект] ставить під загрозу транзит газу через українську територію і може позбавити державу важливого джерела доходу».
Прихильники будівництва газогону вважають ці побоювання необґрунтованими. Ось, наприклад, думка одного з лідерів Партії зелених (варто зазначити, що в цій партії її поділяють далеко не всі), колишнього міністра довкілля ФРН Юрґена Тріттіна: «Європу неможливо шантажувати газом – але Росія залежить від доходів від газового експорту».
Все ж питання про майбутнє «Північного потоку-2» – не єдина дилема в політиці Німеччини, пов’язана з Росією, зазначає в інтерв’ю Російській службі Радіо Свобода німецький політолог, директор політичних програм Центру європейських досліджень імені Вілфріда Мартенса (Брюссель) Роланд Фройденштайн.
– Російські офіційні ЗМІ інтерпретували недавній компроміс щодо «Північного потоку-2» як фактичну німецьку перемогу, а побічно і перемогу російську. Це так? Які зміни вніс в реалізацію проекту цей компроміс, якщо його можна так назвати?
– Головне, що він передбачає: внутрішні правила енергетичного ринку ЄС повинні поширюватися і на проекти, над якими працюють і країни, що не входять до ЄС. Досі цього не було. Це означає, що принцип поділу самих поставок газу та інфраструктури, чинний у Європі, буде поширений у даному випадку і на «Газпром». Іншими словами, він не зможе бути власником тих труб, по яких у Європу йде його газ. Це ж стосується і газосховищ, й іншої інфраструктури. Це дуже важливо: «Газпром» не зможе потрапити на енергетичний ринок Європи так, як він розраховував. Це перше.
Друге: Німеччина відповідальна за ведення з «Газпромом» переговорів, результатом яких має стати дотримання умов, перерахованих вище. Але при цьому дії самої Німеччини, згідно з новим компромісом, контролюватиме Єврокомісія – щоб не вийшла ситуація, коли лисиця відповідає за стан курника. Це поступка іншим членам ЄС, передовсім східним сусідам Німеччини, які давно стривожені її газовою співпрацею з Росією. За Єврокомісією буде останнє слово при остаточному ухваленні угоди. Це великий прогрес.
Звичайно, це можна вважати успіхом Німеччини і Росії в тому сенсі, що «Північний потік-2» не заблокували. Але проект не буде здійснений у тому вигляді, в якому його досі хотіли реалізувати Москва і Берлін. Це максимум того, чого супротивники газогону могли домогтися в даний момент.
– А інтереси України як транзитної держави, яка дуже постраждає від будівництва «Північного потоку»? Вони якимось чином враховані, чи Німеччина про них, скажімо делікатно, забула?
Угода щодо «Північного потоку-2» в тому вигляді, в якому вона є зараз, позбавить Україну чималого доходу, а заодно і геополітичного значенняРоланд Фройденштайн
– Наші політики виконали величезну роботу, багато разів відвідавши Москву і Київ і переконуючи Росію надати Україні гарантії газових поставок і в майбутньому. Але чи вартий підпис пана Путіна того паперу, на якому він поставлений? Велике питання. Мені здається, на цьому напрямку уряд Німеччини не поводиться відповідно до того принципу європейської солідарності, на який він сам так часто любить посилатися. На жаль, угода щодо «Північного потоку-2» в тому вигляді, в якому вона є зараз, позбавить Україну чималого доходу, а заодно і геополітичного значення в тому сенсі, в якому воно пов’язане з її статусом транзитної держави. Це дуже сумно, і це для мене один із аргументів проти «Північного потоку».
– «Північний потік-2» загалом життєво важливий для Німеччини? Вона не може від нього відмовитися?
– Все просто: нам і в майбутньому будуть потрібні енергоносії. Адже ми відмовилися – на мій погляд, передчасно – від ядерної енергії, коли сталася аварія на АЕС у японській Фукусімі.
Німеччина повністю припинить виробництво електроенергії на ядерних реакторах у 2022 році. А тепер у нас закінчуються запаси вугілля. Що залишається? Поновлювані джерела енергії і газ. При цьому перші ніколи не покриють більшу частину енергетичних потреб країни. Без ядерної енергії і вугілля потреба в газі тільки збільшиться. Щоправда, тут є варіанти: наприклад, скраплений природний газ (LNG), який можна купувати у різних постачальників, доставляючи його до нас морем. Але багато що впирається в інтереси великих німецьких, а також нідерландських і австрійських енергетичних компаній, які хочуть робити бізнес із «Газпромом».
– США, як відомо, дуже неприхильно дивляться на «Північний потік-2», в тому числі тому, що зацікавлені в просуванні свого скрапленого газу на європейський ринок. Можна сказати, що Німеччина зараз стала ареною посередницької війни між енергетичними гігантами – Росією й Америкою?
– Як на мене, справді багато хто в США критикує «Північний потік-2», виходячи з інтересів американського експорту LNG. А інші американці критикують його, вважаючи помилкою надмірне зближення Німеччини з нинішньою Росією, бо це збагачує режим Путіна і підсилює залежність Європи від нього. Знаєте, це характерно для американської політики: прагнути до поєднання стратегічних і економічних вигод. Я гадаю, що для нас вигідно розширювати свої термінали і нарощувати імпорт LNG з різних джерел, не тільки з Північної Америки.
– Цікаво, що, не відмовляючись від «Північного потоку-2» і загалом від економічного співробітництва з Росією, Німеччина побоюється Росії в політичній сфері. Днями з’явилися повідомлення про те, що німецька контррозвідувальна служба BfV провела консультації з іншими держструктурами і створила робочу групу, яка вивчатиме зв’язки деяких німецьких політиків із Росією і можливості Кремля щодо втручання у виборчий процес у Німеччині. Наскільки серйозними є ці побоювання?
– BfV вивчає російські контакти політичних партій і можливі спроби Москви якось вплинути на перебіг виборів до Європарламенту у травні і регіональних виборів у трьох землях на сході Німеччини майбутньої осені. Ця робоча група буде складатися з представників загальнонімецької контррозвідки і її регіональних осередків у тих землях, де пройдуть вибори. І до речі, головним об’єктом її уваги буде навіть не «Альтернатива для Німеччини» (AfD), про чиї зв’язки з Москвою багато говорять, а невелика партія Die Rechte («Праві»), яка діє на регіональному рівні. Є відомості про її дуже тісні, в тому числі фінансові, контакти з Росією.
Із AfD інша ситуація. Вона дотримувалась проросійської позиції з низки політичних питань, але її фінансові зв’язки з Москвою дуже слабкі. Це небідна партія – вона зараз отримує солідні кошти від держави в рамках виборчого закону, за яким партіям належать грошові відрахування за отримані ними голоси на виборах. Успіхи «Альтернативи» в останні роки принесли їй чимало коштів. Їм насправді зараз не потрібні гроші Путіна, здатні їх тільки скомпрометувати. Увагу наших спецслужб привертають деякі групи всередині AfD, зокрема, її молодіжне крило, з інших причин – через зв’язки з неонацистськими колами.
– Але правим флангом німецькі політичні симпатики Кремля не обмежуються…
– Так. Є Die Linke – Ліва партія, вони представлені в Бундестазі, за них голосує близько 10% виборців. Вони дуже дружні з Кремлем і виправдовують російську політику в Україні. І, нарешті, є безліч соціал-демократів, для яких дружба з Росією – щось на кшталт частини генетичного коду з часів Ostpolitik («нова східна політика» поліпшення відносин із СРСР і НДР, яку провадив соціал-демократичний уряд ФРН на початку 1970-х – ред.). Причому якщо керівництво СДПН змінюється, стає більш критичним щодо Кремля – подивіться на нинішнього міністра закордонних справ Гайко Мааса, наприклад, – то на рівні місцевих партійних функціонерів і пересічних членів атмосфера дуже проросійська. Але це суто політичні або культурні симпатії, немає ніяких підстав підозрювати СДПН – і, здається, Ліву партію теж – у тому, що вони в прямому сенсі слова «підгодовані» Кремлем.
– Що видається більш небезпечним для демократії в Німеччині – ці прокремлівські симпатії деяких політиків і їхніх виборців чи ситуація з «російськими німцями» – вихідцями з країн колишнього СРСР, які, як відомо, не дуже добре інтегровані в німецьке суспільство і політично багато в чому орієнтуються на Москву?
– Гадаю, що політика Кремля на зміцнення свого впливу в Німеччині є значно ширшою, ніж питання про «російських німців». Так, серед цих людей багато хто дивиться російське телебачення, критично налаштований до сьогоднішнього лібералізму, прав меншин і так далі. Але ніяк не можна говорити про цю громаду як про монолітну групу шанувальників Путіна. Це неправда і перебільшення. Як інструмент російської пропаганди може бути мобілізована лише незначна меншість «російських німців». Це показала «справа Лізи з Берліна» на початку 2016 року, коли пара тисяч демонстрантів, які повірили в конспірологію прокремлівських ЗМІ, зібралася перед офісом федерального канцлера. Пара тисяч із сотень тисяч «російських німців». Відверто кажучи, Кремль не дуже багато чого досяг у цьому плані. Мені здається, набагато більшого вони домагаються, підігріваючи в суспільстві страх, перш за все, страх перед війною, проваджуючи свою пропаганду в інтернеті, активізуючи тролів і таке інше. Усе це значно більш небезпечні речі.
– Щиро кажучи, в політиці Німеччини щодо Росії, особливо після 2014 року, простежується якась нерозв’язна дилема: Берлін не хоче твердого курсу, але й поступатися Москві в політичних питаннях теж не наважується – так і балансує. Якщо наші враження збігаються, як довго може тривати ця подвійна гра, коли з одного боку санкції, з іншого – «Північний потік», з одного – часті зустрічі Меркель із Путіним, із іншого – побоювання, що російські тролі зведуть із глузду німецьких виборців?
Тотальна єдність є тільки в умовах диктатури, і добре, що її ніколи не буде в демократичних країнахРоланд Фройденштайн
– Ну, це не тільки німецька особливість, так себе поводить практично весь західний світ. Це, як не дивно, наслідок демократії. В її рамках завжди є конкурентні політичні стратегії, і боротьба між їхніми прихильниками ведеться демократичними засобами – для цього існують вибори і публічні дебати. І тут є одна важлива річ: не кожен, хто наполягає на примиренні з Путіним, проплачений Кремлем, або є жертвою російської пропаганди. Деякі люди, в тому числі у нас, вважають, що так буде краще для країни і її громадян. Я абсолютно не згоден із цим, але вважаю, що з ними треба вести діалог і політичну боротьбу, бити їх аргументами. А тотальна єдність є тільки в умовах диктатури, і добре, що її ніколи не буде в демократичних країнах.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода. Над перекладом і адаптацією тексту працювала Людмила Ваннек.
