Анастасія Моголюк
Усупереч порадам медиків Анастасія Піддубна – тоді ще на дев’ятому місяці вагітності – відмовлялася жити в лікарняній палаті. Жінка весь час сиділа в укритті – можливо, саме це врятувало і її життя, і життя її первістка, коли російські війська скинули на пологовий №3 в Маріуполі авіабомбу.
Настя стала свідком того, як гинули цивільні, зокрема, вагітні жінки та їхні ненароджені діти. Свого ж сина вона народжувала під обстрілами. Усій її родині, на щастя, вдалося вижити. Через Росію і Білорусь вони евакуювалася до ЄС. Кадри з нею та її сім’єю після прильоту в пологовий потрапили у документальний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», який нещодавно отримав нагороду BAFTA і нині претендує на премію «Оскар». Про те, що потрапило в кадр документалістів і що відбувалося поза ним, Анастасія Піддубна розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Наче вибухнула вся планета»
До повномасштабної війни Анастасія Піддубна працювала ведучою прямих ефірів на маріупольському радіо Best FM та готувалася до народження первістка. Ранок 24 лютого для неї мав розпочатися плановим візитом до лікаря, і, незважаючи на новини про початок повномасштабного вторгнення, вона з чоловіком вирушила до лікарні. Втім, заклад вже не приймав пацієнтів. Тоді ж Насті надійшло повідомлення від керівництва, що й на роботу виходити не потрібно.
«Не говоритиму за всіх, але більшість маріупольців і мешканців Донбасу вже проживали цей етап у 2014 році. Тому моїй сімʼї і багатьом моїм знайомим здавалося, що це триватиме кілька днів і минеться. Ніхто не міг навіть уявити, що станеться далі», – згадує вона.
Це був пологовий будинок №3, на який росіяни скинули авіабомбу
Подружжя поїхало до будинку батьків дівчини, куди згодом прибула майже вся родина. Анастасія Піддубна додому вже не повернулась. З 25 лютого і аж до 5 березня сімʼя перебувала у підвалі батьківського дому.
«Ми зрозуміли, що якщо через стрес в мене почнуться перейми, то я залишуся без медичної допомоги. І тоді, на свій ризик, ми з чоловіком на власній автівці вирішили їхати до лікарні. Згодом, під вечір, туди приїхали і мої батьки. Це був пологовий будинок №3, на який росіяни скинули авіабомбу».
|
Президент України Володимир Зеленський назвав скидання авіабомби на пологовий будинок у Маріуполі «остаточним доказом геноциду українців» з боку Росії.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров підтвердив, що російські військові завдали авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. За словами Лаврова, «цей пологовий будинок давно захоплений батальйоном «Азов» й іншими радикалами». Втім, ці слова не мали підтверджень.
|
За словами Насті, медзаклад тоді ще працював у штатному режимі, їй запропонували місце у палаті. Втім, від нього вона відмовилась, оскільки дуже хвилювалась і вирішила залишитися із сімʼєю в укритті.
«Нагору я, на жаль, більше не піднімалася, бо дуже тривожилась. Лікарі казали, що цього робити не варто і що мені необхідне свіже повітря, але я нікого не слухала. Знаєте, я думаю, що Бог захищає вагітних, мабуть, він мене вберіг», – ділиться маріуполька.
Вранці 8 березня, згадує, чоловіки дарували жінкам тюльпани. Дівчина не знала, звідки вони, проте, каже, дарували «і своїм, і чужим». За її словами, всі, хто перебував на території пологового будинку, сподівались, що невдовзі нарешті настане тиша. Однак цього не сталося.
«Вранці 9 березня я прокинулася від того, що моя родина кудись збиралась. Вони йшли готувати їжу для всієї лікарні. Не знаю, егоїзм це був чи що, але я дуже просила їх ходити не разом. Я пояснювала, що якщо з ними всіма щось водночас станеться, то я залишусь сама – вагітна і з десятирічним братом. Проте Влад, мій чоловік, дуже мене переконував, говорив про жінок, які тут самі, без рідних – і про них теж має хтось потурбуватись. Я розуміла, що він правий, тому відпустила їх нагору, а сама залишилась з братом у сховищі».
Польова кухня розташовувалась прямо біля входу в лікарню. У сімʼї була домовленість: якщо хтось побачить літак, то має крикнути іншим і бігти до сховища. Вранці того дня вже пролітав один літак, і, хоч нічого не сталося, вони все одно спустились в укриття. Наступний прилетів десь через годину.
У момент авіаудару, каже Настя, здавалося, «наче вибухнула вся планета». У сховищі пологового, де вона перебувала з братом, було двоє дверей: зовнішні металеві витримали, а деревʼяні, внутрішні, вибило силою удару.
Люди почали стогнати, просто кричати нелюдським криком
«Люди почали стогнати, просто кричати нелюдським криком. Саме в цей час нагорі народжували дві жінки. А їхні чоловіки були зі мною, у сховищі. Там не те, що душа розривалася… Я просто не можу це переказати. Цей біль, його не передати словами… Почали спускати вагітних жінок, вони всі були в крові, але на той час це було видно лише з ліхтариками, бо все було в пилу. Брат чоловіка крикнув мені, що чоловік вижив і йде сюди. Я не знаю, як він вижив, не знаю… Вибухова хвиля зірвала з нього взуття, він повернувся босим, в крові, але живий. Хоча мені тоді здавалося, що зараз він відійде від шоку – і просто помре», – каже Настя.
У такому стані одразу після вибуху Влада тоді й зняли журналісти, які перебували там. Цей кадр розлетівся світом та потрапив у фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Також документалісти зафіксували на відео брата Насті: він плакав на вулиці, бо дуже хвилювався за їхню маму. Цей фрагмент потрапив у трейлер фільму.
За даними міської ради Маріуполя, внаслідок авіаудару російських військ по пологовому будинку і дитячій лікарні 9 березня одразу щонайменше загинули троє людей, зокрема одна дитина, близько двох десятків постраждали.
Батьки дівчини мали травми, але вижили. Мама втратила багато крові, їй посікло обличчя та перебило щелепу. Також їй травмувало таз. За словами Насті, мама досі відчуває ці поранення, а на обличчі лишились сліди: «Потім приїхала евакуація, маму з вітчимом забрали на правий берег, у другу міську лікарню. А нас з чоловіком і моїм братом повезли у лікарню на лівий берег міста, де ми були з 9 березня до 10 квітня. І так ми втратили контакт з сімʼєю на дуже довгий час».
Як згадує Настя, ніхто з них не думав навіть про те, що буде далі: «Я думала лише про те, аби не втратити дитину через стрес. Я не передам словами, що я тоді відчувала. Якщо чесно, взагалі не вірила в те, що моя мама зможе вижити. Просто не вірила. Ми просто поїхали зі швидкою допомогою туди, де нам мали допомогти».
«Я народжувала під бомбами»
За словами Насті, вранці 21 березня почалося те, що в Росії називають «зачисткою району» – окупанти обирали квадрат і просто знищували його, зрівнюючи із землею. Саме у такому квадраті перебувала Настя, коли почала народжувати.
Лікарка мені сказала: щоб народилася твоя дитина, тобі допоможе лише Бог
Вона розповідає, що пологи тривали понад 20 годин: «Ми були готові померти сьогодні. І для мене було дуже важливо, щоб моя дитина була вже в мене на руках. Я мало що пригадую, але у памʼять врізалось, як все навколо здригалось від ударів. Це не можна описати. Лікарка мені сказала: щоб народилася твоя дитина, тобі допоможе лише Бог. Я не знаю – Бог, доля, не знаю… Але я змогла».
Разом із Настею перебували й інші жінки з третього полового. Вона розповіла, що одну дитину врятувати не вдалося. Цю історію Настя почула від лікарки. Первісток 38-річної жінки, каже Настя, помер ще в утробі. А її чоловік зник одразу після авіаудару.
«У неї лікарі запитали, чи бажає вона подивитися на свою дитину? А вона їм сказала: «Якщо я подивлюся, я все життя буду себе за це карати, тому що я не зможу цього пережити. А якщо я не подивлюся, то я теж все життя буду себе карати, бо я навіть не дізналась, як він виглядає».
Настя розповіла, що згодом жінці вдалося знайти свого чоловіка, але він був уже з ампутацією ноги. Останнє, що їй було відомо, сімʼя зараз у Німеччині.
Згадує жінка й світлину, зроблену після авіаудару по пологовому будинку, яка розлетілась на весь світ: на ній закривавлену жінку евакуйовують на ношах. Її імʼя – Ірина Калініна, вона загинула після обстрілу разом з дитиною.
«Коли я написала про її загибель, то мені починали писати якісь росіяни, звинувачували мене у брехні і казали, що вони її родичі, що Ірина вже одужала і все в неї добре. Це не так. Вона загинула. Вірніше, її вбили. Вона не померла, її разом з дитиною вбили росіяни».
На перші шпальти світових медіа потрапили також фото іншої вагітної на той час маріупольки – Маріанни Вишемирської. Зараз Маріанна перебуває на окупованих територіях, де веде активну діяльність у мережі, показує свої гуманітарні місії на захопленій Донеччині, періодично відвідує заходи у Росії і навіть поставила свій підпис за Путіна як кандидата в президенти.
«Я не знаю, що про неї сказати, людина просто без душі. Вона ж була там, у пологовому, вона бачила всіх вагітних, яким пальці повідрубувало склом, яким голову зашивали на дев'ятому місяці вагітності… У перших своїх інтерв'ю я багато разів, чесно кажучи, говорила, що вона під впливом Росії, що вона, швидше за все, як в полоні. Але зараз я так не вважаю», – говорить Настя.
Евакуація
Настя згадує, за першими днями життя своєї дитини вони з чоловіком спостерігали зі сльозами: Даміру доводилося пізнавати світ під землею, у бомбосховищі, без свіжого повітря та у постійній небезпеці. Незважаючи на це, сховище ніхто покидати не наважувався. Як розповіла дівчина, рішення евакуюватись ухвалили замість них. Наприкінці березня російські окупанти почали постійно приходити до пологового: «Там були жінки з дорослими дітьми, не лише з малюками. Я добре памʼятаю, як «кадирівці» казали тим дітям, що подарують їм автомати і вони «будуть захищати свою батьківщину – Росію». Приносили їм коробки із солодощами, щоб, наприклад, перед камерою показати, як вони нас «рятують».
За дві буханки хліба у нас брали інтерв'ю
Маріуполька каже, що їм доводилося вимушено говорити на камеру: «За дві буханки хліба у нас брали інтерв’ю. Там ніхто дозволу не питав, там просто приходили з автоматами, сідали на ліжка, де сплять жінки та діти, і запитували: «Що ви відчували, коли народжували?». Ну я це бачу так: дякуємо, що відповіли, дякуємо, що не погодилися взяти кулю в лоба».
З її слів, російські військові наполягали, щоб вони евакуювалися до Донецька. Настя пригадує, що ніхто не погоджувався їхати, але їхня згода окупантів не обходила: «На фільтрації люди писали пояснення про те, що вони погоджуються з цією «операцією», що вони люблять Путіна. І, звісно, дякують за «визволення». Я потім говорила з тими, хто вибрався, я знаю, що всі ці люди писали такі моменти не за власним бажанням, а просто щоб... вижити. Одна жінка сказала, що вона не вміє писати. Вони направили автомат на її сина. Звичайно, що вона написала».
Фільтрацію Настя проходила разом із чоловіком, сином та братом. З рештою її родини зв’язку не було.
Прийти, знищити все, а потім: «Хочете памперси?»
«Це були такі якісь «подвійні стандарти». Мого брата не змушували проходити фільтрацію, бо він – дитина. Мене, з двотижневим малюком на руках, перевіряли хвилин 20. Пропонували суміш, підгузки, питали, що потрібно. Ну, тобто, прийти, знищити все, а потім: «Хочете памперси?», – згадує з неприхованим сарказмом вона.
Чоловіка ж Насті перевіряли кілька годин: «На нього тиснули і вимагали зізнатись, невідомо у чому. А потім йому почали говорити, що їм дуже шкода, що його дружина піде пішки з малюком до «русні, без машини, бо свого чоловіка вона більше не побачить».
Зрештою, подружжя відпустили. На кордоні із Таганрогом зʼявився звʼязок – і вони змогли набрати батьків, які на той момент перебували в Урзуфі, що поблизу Маріуполя. Після того, як їх розлучили на подвірʼї біля пологового будинку, батьків дівчини прооперували у лікарні. Їхній стан здоровʼя залишався незадовільним, проте вони вирішили виїхати з міста і шукати своїх дітей.
У мами був стрес, тому що ми – в Росії, але ми пояснювали, що просто немає іншого вибору
«У мами був стрес, тому що ми – в Росії, але ми пояснювали, що просто немає іншого вибору. Далі домовилися, що як тільки ми перетинаємо кордон між Росією та Європою, мама з вітчимом вибиратимуться в Україну, а тоді до нас, в Європу», – каже маріуполька.
Після перетину кордону до сімʼї Насті, каже, приставили поліцейського, який стежив за ними і мав «схилити до співпраці». Він, згадує, спонукав сімʼю зробити дитині російське свідоцтво про народження.
Я кричала, що «розстрілюйте мене, але мій син ніколи не буде причетний до Росії»
Щоб позбутися його присутності, подружжя пообіцяло, що так і зроблять: «Але ж яка мама захоче зробити свідоцтво про народження в Росії? Ніяка. Але ми, на жаль, не знали, що це все настільки серйозно, якщо чесно. І на кордоні в Росії саме через це вони і не випустили нас. Ми знайшли головного на тій митниці, почалися сварки. Думаю, що люди, які там перебували, запам'ятали це на все життя. Коли Влад повернувся від нього і повідомив мені, що нас не випускають, бо у нашого сина нема свідоцтва, я пішла туди сама. У тому стані мені вже, насправді було все одно. Я кричала, що «розстрілюйте мене, але мій син ніколи не буде причетний до Росії». Я кричала, що я народжувала свою дитину під вибухами, коли мене вбивала Росія, не для того, щоб ставити йому клеймо».
Того дня сімʼю Насті не випустили, проте порадили їхати на кордон між Білоруссю та Росією. З Білорусі маріупольці нарешті дісталися Польщі. Кілька днів вони перебували там, приходячи до тями і плануючи подальший маршрут. За тиждень вони доїхали до Роттердама, де живуть дотепер.
Мій син знатиме, за яких обставин він народився і через що ми пройшли у Маріуполі
За словами Насті, навіть там, в кінці маршруту, вона не відчула спокою: «Все дуже погано. Я це розумію. Не може бути нічого доброго, поки війна в мене вдома, в Україні. Моє місто окуповане, воно ніколи не буде таким, яким було. Я вірю, що Маріуполь повернуть, але це вже буде інше місто. З болем, з трупами, із загиблими, зі страшною пам'яттю. Це все. Моє місто, яке я любила, зникло назавжди. Діти помирають і далі».
Зараз Настя опікується гуманітарною допомогою, нещодавно, до прикладу, допомагала волонтерській родині, яка усиновила чотирьох дітей. Мама померла від онкології, а батько від них відмовився.
«Історія нікуди не зникне, Росія не зможе її переписати. Мій син знатиме, за яких обставин він народився і через що ми пройшли у Маріуполі. Це буде і в мережі, і у фільмах. І я вважаю, що якщо я жива, то я маю про це розповідати», – з такими думками нині живе Настя.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум