Туреччина вважається стратегічним партнером України, постачає «Байрактари», закрила Чорноморські протоки й взагалі готова до посередництва в російсько-українському мирному діалозі. Водночас вона відмовляється приєднуватися до антиросійських санкцій та запрошує в гості російських туристів.
Вкрай обережну турецьку політику можна зрозуміти, але не сприйняти – особливо зараз, під час триваючої гарячої фази війни Росії проти України, каже старша аналітикиня досліджень сучасної Туреччини в Карлтонському університеті (Канада) Євгенія Габер.
– Давайте спочатку про Маріуполь – ту рану, що болить всім притомним людям у світі.
Наприкінці квітня виконувач обов’язків командира 36-ї бригади морської піхоти з оточеного маріупольського гарнізону Сергій Волинський звернувся напряму до президента Ердогана з проханням забрати цивільних і військових з «Азовсталі» на територію Туреччини як третьої країни в процедурі «extraction».
Нагадайте, а чи була реакція на це звернення? Так само, якою була відповідь турецької влади на бомбардування росіянами мечеті в Маріуполі в березні – адже на той момент там переховувалися у тому числі громадяни Туреччини.
– Публічної реакції з боку турецької влади я, чесно кажучи, не бачила. Ані по зверненню нашого командира-морпіха, ані по мечеті султана Сулеймана, що в Маріуполі. Хоча в таких випадках не варто очікувати прямих заяв з боку влади. Про реакцію, скоріше, свідчать питання, порушені під час переговорів з російською стороною, конкретні результати тощо.
Тоді – ще в середині березня українська спільнота в Туреччині, наші кримськотатарські журналісти, місцева преса активно поширювали запис соціальними мережами, тегали адміністрацію Ердогана з проханням допомогти у визволенні турецьких громадян та українських цивільних, які переховувалися від російських обстрілів у мечеті.
І за декілька днів з’явилась інформація про успішну евакуацію до Туреччини близько 50-60 турецьких громадян із 150, котрі перебували на її території.
Утім, вже в середині квітня російські ЗМІ поширили інформацію про черговий «подвиг» російського спецназу, який нібито «звільнив із українського полону турецьких заручників, що утримувались ЗСУ у мечеті в Маріуполі». За словами представника Міноборони РФ Ігоря Конашенкова, «спецоперація з порятунку громадян Туреччини» проводилася на особисте прохання турецького президента Ердогана, який попросив російську владу «звільнити людей із будівлі мечеті».
Маріуполь: до та після вторгнення Росії в Україну (фотогалерея)
Цікаво, що центральне державне інформаційне агентство Туреччини Anadolu Agency повністю ретранслювало російські наративи про «порятунок російськими військами заручників, що утримувались в мечеті українськими силами та іноземними (європейськими) бойовиками».
Жодного коментаря з цього приводу з українського боку агентство не навело.
Багато говорилося про спроби «човниковою дипломатією» домовитися з російською та українською сторонами про вирішення інших гуманітарних питань в Маріуполі. Йшлося навіть про можливість евакуації морем за сприяння Туреччини та Греції. Обговорювалась можливість спільного візиту до Маріуполя міністрів закордонних справ цих країн і представників Франції.
Щоразу протягом останнього місяця питання Маріуполя піднімається в робочих контактах української сторони з турецькими дипломатами, зокрема на зустрічі керівника Офісу президента України Андрія Єрмака з головним радником президента Туреччини Ібрагімом Калином.
Жодна ідея повністю не спрацювала. Дуже мало маємо на виході, на жаль. Все впирається в особисту позицію Путіна стосовно Маріуполя та України в цілому.
Особливістю турецької дипломатії є те, що ніколи нічого не виноситься в публічний простір без впевненості в позитивній відповіді з іншого боку
А взагалі стосовно коментарів з боку офіційної Анкари. Коли стосується відносин з Росією, турецька влада не любить голосних заяв. Особливістю турецької дипломатії є те, що ніколи нічого не виноситься в публічний простір без впевненості в позитивній відповіді з іншого боку. Спочатку все опрацьовується в робочому порядку, і тільки тоді про це офіційно повідомляють.
– В особі президента Реджепа Тайїпа Ердогана Туреччина продовжує заявляти про готовність подальшого посередництва для двосторонньої «мирної» українсько-російської зустрічі.
Згадалося, коли в березні віч-на-віч контактували делегації України та РФ, і та зустріч проходила в стамбульському палаці Долмабахче, в українському суспільстві був певний оптимізм. Навіть іронізували, мовляв, в резиденції Долмабахче припинила існування Османська імперія, буде символічним, якщо там же закінчиться імперія російська. Утім, за великим рахунком, ані програму-мінімум (вирішення гуманітарних питань), ані програму-максимум (припинення вогню) так і не було виконано.
Чи є мотив зустрічатися нині, хоча би і за посередництва Ердогана?
– Стосовно тієї стамбульської зустрічі особисто я не мала піднесених сподівань. Але навіть якщо тоді, в березні, й не вдалося домовитись про перемир’я, наша робоча група принаймні озвучила позиції України. Відбувся дипломатичний контакт особистий, а не телефоном або через відеозв’язок.
У березні ще зберігалася крихітна надія на існування в Росії здорового глузду. Але згодом було звільнено від російської окупації Київщину, ми отримали свідчення воєнних злочинів, актів геноциду, скоєних російськими військовими проти українців.
Офіс генпрокурора України наразі повідомляє про 9831 зафіксований воєнний злочин та злочин агресії. Україна і низка представників Заходу вимагають притягнути Росію до відповідальності. Євросоюз наразі, як заявила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, складає перелік російських офіцерів та інших осіб, причетних до воєнних злочинів у Бучі на Київщині. Вона запевнила, що їхні імена відомі і вони понесуть відповідальність. Кремль «категорично відкидає будь-які звинувачення у вбивствах цивільних», навіть попри те, що факти вбивств цивільних у період російської окупації були підтверджені супутниковими знімками.
14 квітня Верховна Рада визнала дії російських військ в Україні від 24 лютого геноцидом українського народу. Тоді народні депутати звернулися до урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання дій російських військових в Україні геноцидом українського народу.
Естонія та Латвія також визнали дії російських збройних сил геноцидом українського народу. Визнання агресію Росії проти України геноцидом підтримав парламент Канади.
Дедалі більше в цій війні ми бачимо звірств росіян, тим важче вести переговори
Дедалі більше в цій війні ми бачимо звірств росіян – не просто агресії з порушенням норм міжнародного права, а цілеспрямованого знищення українців, тим важче нам вести переговори. Як зазначив Володимир Зеленський, якщо перемовини й відбудуться – то виключно на рівні двох президентів, в інших форматах немає сенсу.
Туреччина неодноразово анонсувала нову зустріч на своєму майданчику Зеленського та Путіна за посередництва Ердогана. Якщо це станеться, це буде успіхом турецької дипломатії. Проте особисто я маю серйозні сумніви щодо реальності такого сценарію без впевненої перемоги української армії.
Тут головне питання: а що саме обговорювати? Зустріч заради зустрічі на нинішній стадії війни взагалі не є актуальною. Або предметні перемовини двох президентів, або по факту нема чого зустрічатися. Цю війну Україна має виграти на полі бою, а потім вже закріпляти перемогу в усіляких договорах.
Проте у разі готовності РФ на прямі переговори на найвищому рівні є всі шанси, аби відбулись вони саме в Туреччині. Принаймні Анкара зробить для цього все можливе.
– В нещодавній розмові з «Європейською правдою» ви звернули увагу, що в той час, як із іншими державами співпраця України під час війни йде по наростаючій, коли іноземна військово-технічна підтримка Україні постійно збільшується, то з Туреччиною ми як почали з «Байрактарів», так з ними зараз і стоїмо. Іще маємо закриті Туреччиною Чорноморські протоки. Власне, ось і все…
– І до слова, Туреччина продовжує виправляти, що передані Україні безпілотники – вони не турецькі, а вже українські.
Хоча політично Туреччина підтримує Україну, маю відчуття, що питання російської війни є великою мірою питанням турецької внутрішньої політики. З одного боку, це стосується економічної ситуації – щоб зберегти економіку на нинішньому рівні, Туреччина, як вони кажуть, «не може собі дозволити санкції проти Росії» чи відмовитися від російських туристів.
З іншого боку, турецькій владі потрібні успіхи на міжнародній арені. І ефективне посередництво в російсько-українській війні могло би стати красивою іміджевою історією. Ну і, звичайно, є фактор громадської думки.
Варто зважати на кілька моментів.
По-перше, вибори в Туреччині в 2023 році як президента, так і парламенту. Це означає, що не будуть ухвалюватися будь-які непопулярні рішення, загрозливі погіршенням економічної ситуації чи порушенням внутрішньополітичного балансу в країні не на користь правлячої влади.
По-друге, потрібно пам’ятати про вкрай високий рівень антиамериканізму та недовіри до НАТО в турецькому суспільстві. Понад 80% турків вважать саме США головною загрозою національній безпеці Туреччини.
– Це при тому, що Туреччина входить до блоку НАТО.
Туреччина взагалі не є ані класичним партнером Сполучених Штатів Америки, ані класичним прикладом країни НАТО.
Україні через війну в Туреччині, безумовно, співчувають. Але не як жертві російської агресії, а дуже часто як «маріонетці в руках західного імперіалізму»
В турецьких ЗМІ, на публічних майданчиках, в експертних дискусіях, у висловлюваннях політиків і лідерів громадської думки чи не щодня лунають такі меседжі, що мають свою аргументацію в Туреччині, але при цьому добре вписуються у російські наративи та активно підживлюються російською пропагандою. Скажімо, що «Туреччина не буде заради НАТО псувати відносини з Росією», що після Сирії, Лівії, Афганістану, Іраку «погані» Сполучені Штати Америки тепер зацікавлені в послабленні Росії та Туреччини.
Україні через війну в Туреччині, безумовно, співчувають. Але не як жертві російської агресії, скоєних росіянами воєнних злочинів. А дуже часто як «маріонетці в руках західного імперіалізму, Сороса і НАТО».
– Позиція Туреччини, виходить, така: щоб бути нейтральним посередником, потрібно підтримувати відносини з обома сторонами збройного конфлікту в Україні.
У мене виникає питання, чи можна дотримуватись нейтралітету однаково щодо агресора і щодо жертви агресії?
– Саме так. Але тут у мене виникає питання, чи можна дотримуватись нейтралітету однаково щодо агресора і щодо жертви агресії? У світі здебільшого розуміють, що Путін є воєнним злочинцем. Що Росія стрімко перетворилася на країну-парію, з якою ніхто не хоче мати справу.
Можу зрозуміти якісь чутливі внутрішні питання в турецьких реаліях. Але для мене є неприйнятними такі кроки, як відкриття нових турецьких авіакомпаній з обслуговування російських туристів, відверті запрошення приїжджати на відпочинок чи відкривати російський бізнес в Туреччині.
Це шкодить самій Туреччині. Не лише тому, що поширений тут наратив «війна – окремо, економічна співпраця окремо» лише поглиблює залежність Анкари від російських енергоносіїв, російського ринку, туристів тощо. Ще й тому, коли в разі умовного програшу України і окупації Росією морських портів на півдні країни, перевага РФ перетворить Чорне море у внутрішнє російське озеро. Це стане жахливим сном насамперед для Туреччини. Не розуміти такого очевидного – недалекоглядно, як на мене.
Стратегічне партнерство – а партнерство України з Туреччиною визначено сторонами в такому статусі, вимагає стратегічних кроків і рішень. Тому мені хочеться вірити, що домінуючим в турецькому контексті буде сигнал: є Росія – країна-агресор, а є Україна, яку потрібно усіляко підтримувати.
Залишитися на правильній стороні історії важливо для Анкари – зокрема, в сенсі використання свого потенціалу регіонального лідерства
Залишитися на правильній стороні історії важливо і для самої Анкари – як в плані її майбутніх відносин із партнерами по НАТО, так і для використання свого потенціалу регіонального лідерства.
Я, наприклад, очікувала би, що так само, як США і Британія стали каталізатором європейської підтримки Україні, Туреччина взяла би на себе роль політичного й дипломатичного дороговказу для всього тюркського світу та Близького Сходу. Змогла би показати приклад послідовної та принципової зовнішньої політики щодо російської агресії в Україні. Такої політики, що базується на цінностях, повазі до норм міжнародного права, людського життя й гідності.
Шкода, якщо цей потенціал буде втрачено на догоду короткостроковим інтересам збереження прагматичної співпраці з країною-терористом
Шкода, якщо цей потенціал буде втрачено на догоду короткостроковим інтересам збереження прагматичної співпраці з країною-терористом, що за рівнем міжнародної ізоляції скоро випередить Північну Корею, Сирію та Еритрею.
– Що Україна може дієвого протиставити цій хвилі настроїв серед турків, які ви спостерігаєте, мовляв, Україна прагне до НАТО, тому на її території війна?
– Це те, що мене особисто хвилює: відсутність системної протидії з українського боку подібним настроям в турецькому суспільстві. Є поодинокі спроби перебити потік російської пропаганди заявами нашого посольства, виступами кількох українських дипломатів та невеликої купки активістів – експертів і журналістів, зокрема, кримськотатарських, азербайджанських та інших, які володіють турецькою мовою.
Потрібні набагато серйозніші ресурси, насамперед людські й фінансові, аби протистояти російським операціям впливу в Туреччині
Але потрібні набагато серйозніші ресурси, насамперед людські й фінансові, аби протистояти російським операціям впливу в Туреччині – країні, де росіяни працюють давно та системно, і традиційно почуваються комфортно.
При цьому важливо розуміти, що не завжди громадська думка ретранслюється у відповідну позицію влади. Тому працювати потрібно на всіх рівнях – не тільки політичному, але й експертному, інформаційному, академічному.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
